Брунгільда металася туди й сюди по світлиці.
— Діти тут не залишаться… — мовила вона.
В цю мить увійшов Хвостек.
— А чому б їм не залишитись? — загорлав він. — Ти хочеш зараз випровадити синів, щоб схопила їх чернь і повбивала? Ні, їм безпечніше тут, у городищі, ніж у полі!
Хлопці кинулись матері до ніг, щоб вона дозволила їм залишитись. Брунгільда тупнула ногою й насупила брови.
— Ні, — сказала вона, — ні. Я запитувала сьогодні у ворожки, дивилась на небесні знаки, — ніщо нам не провіщає добра… одне вже збулося: запалали багаття, а ніхто ж не хотів вірити, що так станеться; справдиться й усе інше… Я більше знаю… ми загинемо, то нехай хоч буде кому помститися за нас…
Хвостек розгнівався, розлютилась і дружина його, обоє прискіпувались одне до одного, та от князь, бурмочучи, похнюпив голову і, поступившись їй, сказав:
— Що буде, те й буде!
Княгиня наказала синам збиратися в дорогу. Покликали Муху, щоб готував човен. Хлопці скинули князівське вбрання, а одягли прості сіряки і під ними сховали мечі. В обох з очей текли сльози, а все ж мусили виконати наказ матері. Хвостек мовчки підійшов до синів і притиснув їх до грудей.
— Хай хоч побудуть до завтра…
Ні, ні… їм і на хвилю не можна залишатись, завтра вся околиця застугонить, сюди почнуть збиратися кмети… обложать городище, займуть береги озера…
І вона заламала руки. Обидва хлопці мовчали, тільки сльози текли з їхніх очей. Хвостек дивився на них і гнівно рикав, немов ведмідь, коли його зженуть з берлоги. Княгиня вийшла і незабаром повернулася. Голову зав"язала хусткою й накинула на себе плащ.
— Я з вами, — сказала, — до того берега попливу… Буду біля вас, поки не сядете на коней…
По черзі обняла їх і поцілувала.
Хвост мовчав. У відчинене вікно світило сяйво заграв, що спалахували з усіх боків.
— Бачите, — промовила Брунгільда, — оголошується війна… Завтра вже й може вона початись. Та городище буде оборонятися. Якщо ж вдеруться сюди й захоплять замок, ми заховаємось на вежі… Там зможемо протриматись місяців зо три… їдьте до діда й повертайтеся з підмогою… Поспішайте…
Голос у неї урвався.
— А коли нас і двору нашого не стане… помстіться за батька й матір… все життя мстіть цьому зміїному племені!
Хвостек буркнув:
— Вони ніколи не здобудуть вежі… Приводьте саксів, ми вистоїмо…