— Що ви бачили? — питала ясна пані.
Смерди чухали потилицю.
— Небезпека велика… — сказав перший з них, прийшовши на другий день уранці. — По дворах готуються, люд збирається по хатах… Кмети ремствують. Мишки бігають від обійстя до обійстя…
Другий повернувся десь ополудні, говорив те ж саме; третій — надвечір і повідомив, що вночі будуть запалені вогненні віці.
Хвостек розсердився й наказав замкнути його у вежі.
— Бреше, негідник, кмети підкупили його… Не посміють…
Княгиня кинулась йому до ніг.
— Милостивий пане! Відправте назад дітей.
Вона плакала й благала. Хвостек гнівався. Від"їзд відклали до вечора.
Тепер усі стояли на вежі — чекали й дивились, чи не з"являться вогненні віці. Хлопці перешіптувалися:
— Хай би була війна! Ми впросимо батька й матір, залишимось із ними — ото вже нап"ємося кметової крові!.. Хай знають, як сакси воюють!
Було тихо й темно; вони дивилися з вежі, тільки заграва на заході поволі гасла і відсвіт її бліднув у озері.
Раптом хмара, що пропливала над лісами й полями, зарум"яніла так, ніби на небі розлилася величезна пляма крові… І зникла… Заклубочився дим, а за ним високо сп"ялося жовте полум"я. Підпалили перший стос…
Княгиня зблідла й заплющила очі.
— Це пастухи розклали вогнище… — мовив князь і зареготав.
Хлопці почали кричати:
— Ого! Одне, друге, третє!..
Хвостек стрепенувся і крикнув:
— Розкласти вогнище! Хай знають, що я їх не побоюся!..
Вгорі на камінні лежала величезна купа лучини; прибігли служники з вугіллям і трутом, запалили її. Хвостек тільки посміхався. Княгиня нічого не говорила; вона кивнула хлопцям і почала спускатися з вежі. Діти слухняно йшли за нею. Хвостек понуро озирнувся, сплюнув і почав сходити вниз, у подвір"я.