Сонячний Птах

– А скільки важить талант? – запитав Лорен.

– Близько п’ятдесяти шістьох фунтів.

– Боже мій, це понад десять тисяч фунтів в одному вантажі, – присвиснув Лорен. – Вони мали бути великими мисливцями.

Ми детально обговорили кожен рядок тексту, який був відкритим, і знову нетерпіння Лорена вийшло на поверхню.

– Розгорнімо ще трохи, – запропонував він.

– Це робота для експерта, Ло. – Я з жалем похитав головою. – Цю шкіру було згорнуто в рулон близько двох тисяч років тому. Вона така суха й така ламка, що розпадеться на шматочки, якщо розгорнути її неправильно.

– Так, – погодилася зі мною Саллі. – Мені знадобляться тижні на те, щоб розгорнути один сувій.

Її самовпевненість мене приголомшила. Її практичне знання палеографії та стародавніх рукописів обмежувалося трьома роками роботи третьою асистенткою Гамілтона, і я вельми сумнівався, що їй доводилося багато працювати над збереженням і підготовкою шкіряних або папірусних сувоїв. Вона читала пунічні тексти з тим самим апломбом, із яким десятирічна школярка читає Шекспіра, й вона вважала очевидним, що саме вона матиме повний контроль над одним із найбільших зібрань стародавніх текстів, будь-коли відкритих.

Вона, либонь, прочитала вираз мого обличчя, бо на її обличчі промайнув вираз тривоги.

– Ти ж мені доручиш виконати цю роботу, чи не так, Бене?

Я спробував максимально пом’якшити свою відповідь, я нікому не люблю завдавати прикрості, а надто жінці, яку кохаю.

– Це грандіозна й дуже важка робота, Сал. Я думаю, нам слід спробувати залучити до неї когось такого, як сам Гамілтон або Леві з Тель-Авіва чи навіть Роджерс із Чикаґо. – Я побачив, як її обличчя розпадається на шматки, її губи опустилися й тремтіли, очі потемніли, і я поквапно додав: – Але я переконаний, що ми влаштуємо тебе першим асистентом до того, хто виконуватиме цю роботу.

На п’ять секунд запала мертва мовчанка, й протягом цього часу розпач Саллі швидко перейшов у сліпий усеохопний гнів. Я бачив, як він накочується, мов чорна хмара перед грозою, але був безпорадний відвернути його.

– Бенджаміне Кейзин, – почала вона з оманливою лагідністю в голосі. – Ви найзавершеніший мерзотник з усіх тих, яких мені доводилося бачити. Протягом трьох важких для мене років я віддавала вам свою повну й непохитну лояльність… – Потім вона втратила над собою контроль, і то був дивовижний спектакль. І хоч її слова шмагали по моїй нещасній і пораненій душі, я ще зберіг можливість захоплюватися її очима, що метали блискавки, її розчервонілими щоками й майстерною вишуканістю спрямованих на мене образ. – Ви маленький чоловічок і не тільки тілом, а й розумом. – Вона застосувала цей прикметник умисне, і я судомно ковтнув повітря. Ніхто ніколи не посмів би мене так назвати, це слово шматує мені душу, й вона це знала. – Я ненавиджу тебе. Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок.

Я відчув, як кров прилинула мені до обличчя, і затинався, намагаючись знайти слова, якими міг би себе захистити, але, перш ніж я встиг промовити бодай одне з них, Саллі обернулася до Лорена. Її гнів іще клекотів, її тон не пом’якшився анітрохи, коли вона закричала, звертаючись до нього:

– Накажіть йому віддати цю роботу мені. Скажіть, щоб він це зробив!

Навіть у своєму розпачі я відчув тривогу за бідолашну Саллі. Тепер вона зверталася не до калічного, м’якосердого маленького доктора археології. Тепер вона кричала на чоловіка, який дражнить отруйну мамбу, тицяючи в неї короткою палицею або кидає каміння в лева-людожера. Я не міг повірити, що Саллі може бути такою дурною, може покласти такі надії на те дружнє ставлення, яке Лорен виявляв до неї. Я не міг повірити, що вона може заговорити з Лореном таким тоном, ніби вона мала якесь право вимагати від нього особливого ставлення до себе, так ніби їх поєднували якісь емоції або якась лояльність, що на них вона могла послатися в таких категоричних висловах. Навіть я, хто справді мав таке право, ніколи б не наважився скористатися ним у такій манері. Я не знав жодної людини, що наважилася б на це.

Очі Лорена спалахнули холодним синім сяйвом, наче зблиск наконечника списа. Його губи склалися в похмуру лінію, а кінчики його ніздрів зблиснули й стали блідими, як тверда англійська порцеляна.

– Жінко! – Його голос затріщав, як розламуваний лід. – Прикуси свого язика!

Якщо це було можливо, мій розпач став іще глибшим, коли Лорен відповів їй точно так, як я сподівався. Тепер двоє людей, яких я любив, увійшли між собою в колізію, і я знав їх обох надто добре, я знав їхню гордість і вперту непохитність, тому не сумнівався в тому, що ніхто з них не відступить. Катастрофа була неуникною, неминучою.