Сонячний Птах

– У полотно, я сподіваюся.

– Хай там що, а ця тканина виткана. Тому про культуру банту тут вочевидь не йдеться.

– Тканина зогнила, вона розпадається на клапті.

Я поклав загадкову річ на стіл і коли пильно придивився до неї, то зрозумів, що всі мої мрії стали реальністю. Я знав, що це таке. Скарб, який годі порівнювати із золотом та діамантами, що їх сподівався знайти Лорен. Я швидко подивився на Саллі, аби з’ясувати, чи вона зрозуміла, вираз її обличчя був зацікавлений, але спантеличений. Потім її очі зустрілися з моїми, і моє торжество, певно, було очевидним.

– Бене! – вигукнула вона, все зрозумівши. – Невже справді? О, Бене, цього не може бути! Відкрий його, чоловіче! О, ради Бога, відкрий!

Я взяв у руки пінцет, але мої руки надто тремтіли, щоб я міг працювати. Я стиснув пальці в кулаки й кілька разів набрав повні груди повітря, щоб заспокоїти кров, що гупала мені у вуха.

– Дайте-но я це зроблю, – сказав Рал і простяг руку, щоб узяти в мене пінцет.

– Ні!

Я відсмикнув руку з пінцетом. Я, либонь, ударив би його, якби він наполягав. Побачив вираз шоку на обличчі Рала, бо він ніколи раніше не зустрічався з нестямою, що клекотіла у глибинах мого нутра.

Усі вони чекали, поки я знову здобув контроль над своїми руками. Потім обережно розмотав ламку жовту тканину, якою був обмотаний циліндр. Побачив, як він з’явився з-під обгортки, й сумніву більше не залишалося. Я почув, як Саллі хапнула ротом повітря по той бік стола, але я не підіймав погляду, поки не закінчив свою роботу.

– Бене! – прошепотіла вона. – Я щаслива за тебе.

І я побачив, що вона плаче, великі блискучі сльози повільно котилися по її щоках. Саме це вплинуло на мене, я певен, якби вона не заплакала, я зумів би зберегти спокій, але несподівано мої очі теж защеміли, а мій зір затуманився вологою.

– Дякую тобі, Сал, – сказав я, і мій голос ледве пробився крізь сльози в ніс.

Коли я відчув, як краплі потекли по щоках, я змахнув їх сердитою рукою й поліз шукати хусточку. Я висякав носа з таким звуком, яким сурмач кличе в бій, а моє серце співало так само гучно.

Це був туго скручений циліндричний сувій шкіри. Зовнішні кінці сувою були посічені та з’їдені процесом розкладання. Проте його решта дивовижним чином збереглася. Рядки письма бігли як рядочки маленьких чорних комах по всій довжині сувою. Я відразу впізнав ті символи, ідентифікувавши окремі літери пунічного алфавіту. Усе було написано скорописним пунічним письмом. Тридцять рядків на сувої стародавньої шкіри. Я не розумів цієї мови, тому знову подивився на Саллі. Це була її спеціальність, вона працювала з Гамілтоном в Оксфорді.

– Сал, ти можеш це прочитати? Про що тут ідеться?

– Це карфагенська мова, – сказала вона з цілковитою впевненістю. – Пунічна!

– Ти впевнена? – запитав я.

У відповідь вона прочитала голосом, який досі був здавлений і приглушений слізьми: «Сьогодні в Опет прийшов караван із…» – вона завагалася, – цей уривок розібрати важко, але далі все зрозуміло: «Сто двадцять сім пальців чистого золота, десята частина з яких…»

– Що тут, у біса, відбувається, – запитав Лорен. – Що все це означає?