Сонячний Птах

– Якщо все справді було так, то куди подівся ваш загін героїв – чи не перетворилися вони на місячні промені й не полетіли геть?

У її тоні прозвучала тонка насмішка, але, звичайно, вона мала рацію. Мені хотілося, щоб вона не мала її.

Лорен засміявся трохи збентеженим сміхом.

– То вигадайте щось краще, – виклично відповів він.

Від героїв тієї стародавньої драми не лишилося жодного сліду, крім того, який лежав у кінці проходу під вигравіюваним образом Ваала. Він був накритий товстим шаром сірого пороху і став останнім відкриттям, зробленим на підлозі архівного коридору. То була бойова сокира. Зброя дивовижної краси й ефективності. Коли я вперше підняв її з підлоги, де вона лежала дві тисячі років, мої пальці зручно зімкнулися навколо рукояті, канавки на ній прилягли до моїх пальців, так наче були сформовані для них. Шкіряний ремінець, що охоплював зап’ясток, був порваний і звисав на кінці руків’я.

Топорище мало сорок сім дюймів завдовжки, виготовлене з розколеного рогу носорога, що мав сталеву міцність і пружність. Рукоять була зі слонової кістки, обмотаної дротом електрона, щоб підсилити її й без того неймовірну міцність і захистити від ударів лез ворожої зброї. Лезо сокири мало форму подвійного півмісяця, кожна сторона завдовжки сім із половиною дюймів гострого, як бритва, леза. Між двома лезами вистромлявся гостряк у дванадцять дюймів завдовжки, таким чином цією зброєю можна було не тільки рубати, а й колоти.

Лезо сокири, надзвичайно тонкої роботи, прикрашали вигравіювані скульптури чотирьох грифів, по одному на кінцях подвійного леза. Птахи вирізьблені з такими подробицями, що можна роздивитися кожне перо, а за їхніми постатями сходило сонце, схоже на квітку, яка розпустила пелюстки променів. Гравіювання виконане електроном, сплавом золота й срібла, а сріблястий блиск лез доводив, що вони загартовані. Зброя вкрита чорними плямами, либонь, засохлою кров’ю, безперечно, саме вона завдала тих жахливих ран на багатьох трупах, розкиданих уздовж коридору.

Я тримав цю досконалу зброю в руці, коли мене опанувало несподіване божевілля. Я не здогадувався про власний намір, аж поки сокира не закрутилася широким блискучим колом над моєю головою. Рівновага й вага великої сокири були такими досконалими, що я не мусив докладати жодних зусиль, підкидаючи її високо вгору над головою, а потім опускаючи довгим убивчим ударом. Сокира, схоже, весело сміялася, коли повітря зі свистом пролітало повз її блискуче лезо. Гнучке топорище, здавалося, робило її живою в моїй руці, наче вона прокинулася від сну, який тривав дві тисячі років.

Я відчував, як підіймається крик від глибоких атавістичних глибин моєї душі, радісний зойк, що здавався природним доповненням до смертельної пісні сокири. Мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб зупинити політ сокири, зойк, який йому передував, досяг моїх губів, і я подивився на обличчя людей, що стояли навколо мене.

Вони витріщалися на мене так, ніби я збожеволів і піна бризнула з мого рота. Я швидко опустив сокиру. Я стояв там, почуваючись дурнем заплішеним, приголомшений своєю поведінкою, коли у мене в руках опинився такий скарб. Рукоять могла стати крихкою і розлетітися на гострі скалки від моїх різких рухів.

– Я лише хотів випробувати її, – сказав я збентежено. – Пробачте мені.

Того вечора ми довго міркували й сушили собі голови над загадкою архівів і засиділися далеко за північ. Ми так і не знайшли відповіді на свої запитання, а потім Лорен провів мене до моєї хатини.

– «Лір» прилітає завтра вранці, щоб забрати мене, Бене. Я пробув тут уже два тижні й не можу відкладати свій відліт бодай на один день. Господи, я жахаюся, коли думаю про те, як нехтував я свої обов’язки після того, як ми почали ці розкопки!

Ми зупинилися біля дверей моєї хатини, й Лорен закурив сигару.

– Що можна сказати про місце, яке примушує нас діяти так дивно, Бене? Ти теж маєш таке відчуття? Так, ніби, – він завагався, – ми стали заручниками долі.

Я кивнув головою, й Лорен був підбадьорений.

– Ота сокира. Вона якось дивно вплинула на тебе, Бене. Ти перестав бути собою протягом кількох хвилин там, сьогодні.

– Я знаю.

– Я помираю від бажання довідатися, що написано в тих сувоях, Бене. Ми повинні почати роботу з їхнього розшифрування якомога скоріше.

– Там роботи на десять років, Ло. Тобі треба навчитися бути терплячим.