Сонячний Птах

Ми розлучилися десь у середині дня. Лорен, оточений густим гуртом РМ, подався через вітальню туди, де на нього чекав перед готелем чорний «ролс-ройс», а я вислизнув у бічні двері й вийшов на вулицю Парк-лейн, щоб зловити там таксі.

Елдридж Гамілтон чекав на мене на тротуарі перед Королівським географічним товариством. Він приїхав з Оксфорда на своєму ясно-червоному мікроавтомобілі, одягнений, як завжди, у твідову куртку з латками на ліктях, але гарячково збуджений у чеканні завтрашнього дня.

– Я майже неспроможний дочекатися його, Бене, – сказав він, здушено засміявшись від великого задоволення. – Вони вже оселилися в готелі?

– Ні, але Снелл має оселитися сьогодні ввечері.

Елдридж підстрибнув від збудження й сказав: «Як гіпопотам, що йде в пастку».

«Жорстокий жарт, але дуже влучний», подумав я, і ми увійшли крізь подвійні дубові двері в обшитий панелями хол – верховний храм нашої професії. Є якась стримана гідність у цій будівлі, яка вселяє мені глибокий спокій у цьому божевільному й скороминучому сучасному світі.

Один поруч одного ми побралися широкими сходами повз портрети великих людей і списки колишніх медалістів, ушанованих Товариством.

– Ви повинні подумати про те, хто вас малюватиме, Бене. – Елдридж показав на портрети. – Кажуть, отой чужоземний Джонні – як його прізвище? – Анніґоні малює вельми непогано.

– Не меліть нісенітницю, – розсердився я, й він засміявся, а радше заіржав тим дивовижним іржанням-сміхом, що звучить як сигнал горном у місцевості, оголошеній священним заповідником.

Я був роздратований тим, що Елдридж проник в одну з моїх приватних і найдорожчих мені фантазій. Я скромна й майже до болю сором’язлива особа, та коли я вперше потрапив сюди й подивився на портрети, то уявив собі, як моє засмагле обличчя дивиться вниз із цієї почесної стіни. Я навіть обрав собі позу – сидячу, щоб не привертати непотрібної уваги до свого тіла, з головою, наполовину обернутою вбік. У мене симпатичний правий профіль. Там будуть прожилки достойної сивини на скронях і маленька стрічка приємного кольору, нагорода від якоїсь чужоземної держави прикрашатиме лацкан мого піджака. Орден Почесного легіону, можливо. Вираз обличчя замислений, брови суворо насуплені.

– Ходімо, – сказав Елдридж, і ми пішли туди, де нас чекали президент і кілька членів ради з хересом та бісквітами, й ніде не видно було бодай келиха пристойного віскі.

Проте я не сумнівався в тому, що ці джентльмени мають силу перетворити на дійсність мої фантазії, якими я втішався кілька хвилин тому. Я доклав усіх зусиль, аби бути приязним і чарівним у міру своїх можливостей, і така поведінка, схоже, справила бажаний ефект.

Ми обговорили, як має початися симпозіум, призначений на завтра, на половину третьої години.

– Його світлість виголосить привітальну промову, – пояснив мені один із них. – Ми попросили його, щоб він обмежився сорока п’ятьма хвилинами і, якщо можливо, уникнув теми вирощування орхідей та змагань у бігу з перешкодами.

Після чого я прочитаю свою доповідь. Вона вважатиметься продовженням тієї, яку я виголосив шість років тому: «Середземноморські впливи на Центральну й Південну Африку в дохристиянську еру», ту саму, яка дала нагоду Вілфредові Снеллу та його банді так познущатися з мене. Організатори симпозіуму надали мені чотири години.

Елдридж мав прочитати свою доповідь наступного ранку. Вона мала назву «Деякі стародавні рукописи та символи південноафриканського походження». Елдридж умисне обрав для свого виступу досить туманну назву, щоб не виказати, якого удару я наготувався завдати своїм супротивникам.

Елдридж і я переконалися в тому, що експонати, привезені нами з Африки, перебувають у безпеці в сейфах Товариства, потім Елдридж добре поколошматив мене, запропонувавши повернутися в «Дорчестер» у його клятому червоному мікроавтомобілі крізь диявольські затори лондонського вуличного руху. Нас чотири рази пронесло навколо Гайд-парку, причому Елдридж люто чортихався, його лисина зблискувала, як сигнальний маяк, а я тримався за ручку автомобіля, готуючись вискочити з машини на ходу, бо Елдриджеві ніяк не вдавалося вирватися з вуличного руху й звернути в Парк-лейн.

Ми обидва ще тремтіли від перенапруги, коли я повів його до коктейль-бару, де влив у нього подвійну порцію «Джилбі», а потім покинув його. Я мав плани на сьогоднішній вечір, а було вже по шостій.

Саллі вийшла з ліфта, коли я наблизився до нього. Я подумки пробачив перукареві, який зробив їй зачіску, бо він дозволив її волоссю лежати, залишивши його м’яким. З її обличчям також зробили щось магічне – воно перетворилося на суцільні очі і м’які рожеві уста. На ній була сукня завдовжки до п’ят із розмаяної зеленої тканини в цілковитій гармонії з її зеленими очима.

– Бене, – вона швидко підійшла до мене. – Я така рада, що зустріла тебе. Я залишила тобі записку під дверима. Про сьогоднішній вечір. Я дуже боюся, що не зможу провести його з тобою, Бене. Пробач мені.