Він побачив, як я наближаюся, але не звернув на мене уваги. Усі в кімнаті знали, що відбувається, й, либонь, чекали сутички від того дня, коли одержали свої запрошення. Коло навкруг великого чоловіка розімкнулося, надавши мені простір, щоб я міг наблизитися до нього.
– Немає сумніву… – горлав Вілфред, причому його погляд ковзнув на сім футів вище від моєї голови.
Він зазвичай упереджує кожне зі своїх тверджень таким рекламним ударом.
– Як я завжди стверджував…
Його голос долітав до найдальших закутнів, і я терпляче чекав.
Я тримав напоготові дбайливо відрепетирувану усмішку, яку застосовую в подібні хвилини. Вона дуже скромна й сором’язлива.
– Так заведено й загальновідомо…
Коли Вілфред промовляє такі слова, то це означає, що теорії, про яку він говорить, притаманні разючі суперечності.
– Сказати правду…
Після такого вступу він завжди повідомляє очевидну брехню.
Нарешті він подивився вниз, зупинився на середині речення, устромив собі в око монокля й на свою радість і подив побачив неподалік від себе свого давнього друга й колегу доктора Бенджаміна Кейзина.
– Бенджаміне, мій дорогий маленький друже! – вигукнув він, і його «маленький» угородилося мені в тіло, наче стріла в тіло бика. – Як приємно бачити вас!
Потім Вілфред Снелл припустився вельми необміркованого вчинку. Він простяг у моєму напрямку свою велику м’яку лапу, вкриту білим волоссям. Якусь мить я не міг повірити, що доля подарувала мені таке везіння; у ту саму мить Вілфред пригадав, як ми востаннє, шість років тому, потиснули один одному руки, й спробував забрати її назад. Проте його реакції не зрівнятися з моєю, і я нею заволодів.
– Вілфреде, – заворкотів я, – мій любий, мій дорогий чоловіче.
Його рука скидалася на рукавичку, наповнену теплим желе, й, лише проникнувши в неї на дюйм або два, мої пальці змогли доторкнутися до кісток.
– Ми були в захваті, коли довідалися, що ви зможете приїхати, – сказав я йому, й він щось мукнув мені у відповідь. Кілька крапель слини відокремилися від його м’яких рожевих губів.
– А як вам доїхалося сюди? – запитав я, сором’язливо всміхаючись.
Вілфред спробував випручати руку, переступаючи з ноги на ногу. Мої пальці загрузли майже до дна, поринувши в м’яку білу плоть, і я тепер намацав кожен його суглоб. Це було те саме, що зловити медузу на вудку, налаштовану на форель.
– Ми повинні знайти час для невеличкої приватної розмови, перш ніж закінчиться симпозіум, – сказав я й почув, як із Вілфреда виходить назовні повітря.
Воно виходило з тихим свистячим звуком, і він почав зморщуватися, наче проколотий балон. Несподівано я відчув відразу до своєї жорстокості і дорікнув собі за слабкість, за те, що дозволив собі піддатися їй. Я випустив його руку, й, коли туди почала повертатися кров після мого брутального потиску, він, либонь, мусив пережити гостріший біль, аніж тоді, коли я її стискав. Він обережно притис руку до грудей, його великі жіночні очі наповнилися слізьми, губи йому тремтіли, наче у вередливої дитини.
ebooksa