– Я дуже вдячний, – промурмотів я, вона кивнула мені й підбадьорливо всміхнулася, й моє серце зламалося.
То було суто фізичне відчуття, гострий біль, щось розривалося у мене в грудях і нило так, що я не міг спіймати свій подих. Я втратив її, своє кохання, своє єдине кохання, й усі ці почесті, уся слава не мали для мене ніякого значення.
Я дивився на неї через залу, опанований розпачем і позбавлений мети. Я відчував, як сльози течуть і спалюють мої очі. Я не хотів, щоб усі це бачили, й, спотикаючись, спустився зі сцени й рушив до дверей. Оплески залунали знову, і крізь загальний гомін я почув голоси:
– Бідолашний чоловік, він геть розгубився.
– Його хвилювання зворушує.
– Він розчавлений почуттями.
І я вибіг на вулицю. Накрапав рідкий дощик, і я побіг, наче збожеволів. Як поранена тварина, я хотів залишитися сам-один, щоб одужати після цього полювання. Холодний дощ полегшив біль у моїх очах.
Я мріяв про самотність і про полешення болю – і те, й те я знайшов у Місячному місті. Елдридж домовився протягом місяця читати лекції в Англії, а Саллі зникла. Я не розмовляв із нею після того дня, але Лорен сказав мені мимохідь, що вона взяла два тижні з тієї відпустки, яка в неї накопичилася, й вирушила в тур по Італії та грецьких островах. Вона надіслала мені листа, який надійшов авіапоштою у Місячне місто з Падуї, підтвердивши свою подорож і висловивши жаль, що всі її зусилля зустріти мене в Лондоні перед від’їздом зазнали невдачі. Це було не дивно, бо я не повернувся в «Дорчестер», а переслав свій багаж до готелю «Будинок Синього птаха», звідки вранці вилетів до Африки. Саллі надіслала мені свої привітання й, закінчуючи листа, повідомила, що прилетить до Йоганнесбурґа в кінці місяця й першим рейсом повернеться до Місячного міста.
Коли я читав цього листа, мене опанувало почуття нереальності, так ніби я одержав його з могили. Бо вона була для мене мертвою, вона опинилася поза моєю досяжністю навіки. Я спалив листа.
Лорен навідався на розкопки на один день. Я зрозумів, що мені немає чого сказати йому. Ми ніби стали зовсім чужими людьми; риси його обличчя, що їх раніше я завжди пам’ятав і любив, тепер стали мені незнайомими.
Він відчув провалля, яке розділило нас, і спробував переступити через нього. Я не зміг піти йому назустріч, і він відлетів раніше. Я знав, що він спантеличений, і відчув до нього невимовний жаль. Я не знайшов у собі ані бажання звинуватити його, ані ненависті до нього.
Рал і Леслі були туманними постатями на межі моєї самотності. Вони не втручалися в той приватний світ, у якому я нині жив.
Це був світ Гая Бен-Амона, він перебував поза болем і поза смутком. Протягом того часу, коли Елдридж працював над сувоями, я щодня стежив за кожною деталлю його перекладу. У мене великі здібності до мов, я завжди вивчав їх без труднощів. Лоуренс Аравійський навчився говорити по-арабському за чотири дні, а я опанував пунічну мову за десять і, досягши цього, здобув ключ до казкової країни Гая.
Третя книга була продовженням історії Опета до періоду, коли жив поет. Цей документ зачаровував не менше, аніж ті два, які передували йому, але справжні чари я відкрив у решті золотих книг.
Там були поеми та пісні Гая, поеми та пісні в сучасному значенні цих слів. То був Гай – воїн, Сокирник усіх богів, що написав оду, присвячену осяйним крилам сонячного птаха, своєї бойової сокири.
Він описував, як привіз золото з південних шахт і як розплавив його в горні, схожому на тіло жінки, описував запах розжареного вугілля й сичання струминки розтопленого металу.
Як він очищав і плавив, виковував і формував, загострював і карбував. Коли він описав скульптурні зображення чотирьох грифів-стерв’ятників і чотири сонця, я подивився на велику сокиру, яка висіла над моїм письмовим столом із великим подивом.
Разом із Гаєм я слухав, як блискуче лезо стогнало в польоті, чув, як воно вгороджувалося в кістку, як зі смоктанням вихоплювалося з живої плоті. Я з моторошним страхом читав список ворогів, які загинули від цієї сокири, і дивувався з їхніх злочинів.
Потім настрій Гая змінювався, й він перетворювався на бешкетного хлопця, пив червоне вино з Зенґу, реготав у світлі вогнища зі своїми товаришами по зброї.
А то я бачив перед собою чепуруна, одягненого в білі тканини, напахченого солодким мастилом, з елегантно заплетеною бородою.
ebooksa