Кожні кілька хвилин Вілфред обертався у кріслі, щоб кинути якесь зауваження або Роджерсу, або Де Валлосу, які сиділи в ряду позад нього. Він застосовував сценічний шепіт, прикриваючи рот програмкою. Я не дозволяв собі відвернути увагу на ті перешіптування й читав вступ. То було резюме всього того, що було відомо раніше, й різних теорій, які будувалися на цьому матеріалі. Я умисне зробив свій вступ занудним і нецікавим, надавши можливість Вілфредові та його компанії повірити, що в мене нема нічого, аби я міг підтримати свої погляди.
– Але в березні минулого року містер Стервесант показав мені одну фотографію.
Тепер я змінив тон своєї промови, дозволив, щоб певна наелектризованість увійшла в неї. Я помітив зблиск інтересу на обличчях, які раніше мали вираз тупої незацікавленості. Я став активно розбуджувати той інтерес. Тепер, цілком несподівано для них, я розповідав їм детективну історію. Інтервали між помпезно-іронічними зауваженнями Вілфреда ставали дедалі довшими. Хихотіння його шанувальників завмерло. Тепер я тримав свою публіку за горло, вона перебувала разом із Саллі та мною в місячному світлі, дивлячись згори вниз на примарні обриси давно мертвого міста. Вони переживали хвилювання, яке опанувало нас, коли ми знайшли перші обтесані блоки каменю.
У ту саму мить, коли я цього потребував, лампи в залі погасли, й перший образ з’явився на екрані, який висів за моєю спиною.
То був малюнок білого царя, величного й гордого, царственого у своїй мужній красі та в золотому обладунку. Малюнки вилітали з темряви світовими сигналами й падали на екран. Публіка сиділа в глибокій тиші, їхні зачаровані обличчя були освітлені сяйвом, що віддзеркалювалося від екрана, тишу порушувала лише гарячкова писанина журналістів у передньому ряді. Мій голос огортав їх чарами.
Я довів свою розповідь до того періоду, коли ми обстежили рівнину й печеру, але ще не відкрили тунелю, замурованого за портретом білого царя.
За моїм сигналом світло увімкнули, й публіка повернулася в теперішній час, усі, крім його світлості, який нарешті не зміг чинити опір портвейну й заснув мертвим сном. Він був єдиним із двохсот людей, хто не був захоплений моєю розповіддю. Навіть Вілфред здавався приголомшеним і враженим, як боксер, що опинився в тяжкому нокауті й намагається зіп’ястися на ноги, перш ніж пролунає гонг. Я не міг супроти власної волі не захоплюватися ним, цей чоловік був гравцем до мозку кісток. Він обернувся до Де Валлоса і проникливим пошептом сказав йому:
– Типове мурування банту тринадцятого сторіччя нашої ери, звичайно ж. Але дуже цікаво. Підтверджує мою теорію про датування міграцій.
Я мовчки чекав, поклавши долоні на край кафедри й нахиливши голову. Іноді мені здається, я міг би бути талановитим кіноактором. Я повільно підвів голову й подивився на Вілфреда, на обличчі в мене був вираз розпачу. Він неабияк його підбадьорив.
– Картина, звичайно, нічого не підтверджує й нічого не спростовує. Правду кажучи, це, либонь, кандидат на висвячення в релігії банту, подібний до Білої леді з Брендберґа.
Я зберігав мовчанку, дозволивши йому заковтнути мого гачка якнайглибше, так ніби він був марліном. Я хотів, щоб він проковтнув його якнайглибше, перш ніж я смикну за волосінь.
– Боюся, ми не одержимо нових доказів. – Він озирнувся навкруг себе з дурною задоволеною посмішкою, і його послідовники закивали головами й запосміхалися, наче маріонетки.
Тоді я звернувся безпосередньо до нього:
– Як щойно зазначив професор Вілфред Снелл, хоч те, що я вам виклав, і було напрочуд цікавим, проте воно не дало нам нових доказів. – Усі вони енергійно закивали головами. – І тому я вирішив заглянути глибше.
І розповів про відкриття заблокованого тунелю, про наше рішення зберегти малюнок білого царя й заглибитися в живу скелю, про те, як ми вийшли в новий тунель, і я знову зробив паузу й подивився на Вілфреда Снелла. Несподівано я відчув жаль до нього; тепер це вже був не мій непримиренний ворог, відкрита виразка в моєму професійному житті, тепер він був лише товстою й досить безглуздою постаттю.
Як поет Гай, Сокирник усіх богів, я врубався в нього. Я посік його на шматки своєю розповіддю про сувої, про сокиру з грифами, про п’ять золотих книг.
Поки я говорив, один із моїх помічників підкотив тачку, накриту зеленою оксамитовою тканиною. Усі очі прикипіли до тієї тачки, й за моїм сигналом він відгорнув тканину, під якою лежала велика блискуча бойова сокира й один із сувоїв.
Вілфред Снелл розвалився у своєму кріслі, поклавши пузо собі на коліна, а його рожевий рот розкрився й обвис, поки я зачитував перші слова першої золотої книги Гая:
– «Нехай люди прочитають ці слова й радіють, як я радів, нехай вони почують ці пісні й плачуть, як плакав я».
Я закінчив свій виступ і подивився на них, окинувши залу поглядом. Їхні серця були натягнуті, наче струни, серця кожного з них. Навіть Лорен, Гіларі й Саллі, які все це знали, нахилилися вперед у своїх кріслах, із блискучими очима й напруженою увагою.
ebooksa