Сонячний Птах

Я тицяв лезом у ледь помітну лінію розділу, що відокремлювала стіну від підлоги. Лезо мого ножа просковзнуло в щілину на повну довжину.

Я з розгону підвівся й пильно подивився попід стіною, побачивши, як образ сонця відкидав дивні тіні у світлі дугової лампи.

– Можливо, – прошепотів я сам до себе, – мені лише здалося…

І тоді я почав плазувати під образом Ваала, так ніби був одним із його шанувальників. Я розпачливо обмацував тріщину, пропихаючи в неї лезо ножа понад підлогою, аж поки воно раптом обернулося на дев’яносто градусів і ковзнуло вгору по стіні. Тут щілина була потаємно з’єднана, сполучена й обернута сама на себе. Хитрість, із якою було з’єднано цей стик, переконала мене в тому, що за ним ховається щось важливе. Майстерність виготовлення цієї ділянки стіни була далекою від грубих стиків між плитами стелі, крізь які просочилося так багато пилюки.

Тепер я підхопився на ноги й занепокоєно походжав туди й сюди перед непроникною суцільною стіною. Я знову ожив після повернення до Місячного міста. Моя шкіра бриніла, моя хода стала пружною, і я радше підстрибував, ніж ходив, пальці мої стискалися в кулаки й розтискалися, а мій мозок клекотів від збудження.

«Лорен, – несподівано подумав я. – Він має бути тут».

Я майже бігцем кинувся до виходу з архівів, а потім завернув у тунель і вибіг із печери. У дерев’яній сторожці на вході до тунелю один із охоронців сидів, розкинувшись на стільці, поклавши ноги в чоботях на стіл. Комір його синьої уніформи був розстебнутий, кашкет збитий набакир. На стіні позад нього висів збройний пояс, із кобури стримів пістолет. Він підвів голову від вестерна в м’якій палітурці, де було намальоване брутальне обличчя з носом, схожим на дзьоб, і холодними хижими очима.

– Вітаю вас, док. Ви дуже квапитеся?

– Болс, ви не змогли б покликати до мене містера Стервесанта? Скажіть йому, щоб прийшов негайно.

Я стояв навколішки перед образом сонця, коли прийшов Лорен.

– Ло, підійди-но сюди. Я хочу щось тобі показати.

– Привіт, Бене! – засміявся Лорен, і мені здалося, що його обличчя виражає приємну полегкість. – Це вперше за два тижні я побачив, щоб ти усміхнувся. Боже, я був стривожений за тебе. – Він плеснув мене по плечі, все ще сміючись. – Тепер ти більше схожий на старого Бена.

– Ло, поглянь на ось це.

І він став навколішки поруч мене.

Через десять хвилин він уже не усміхався, його обличчя було холодне й напружене. Він дивився на стіну своїми світло-синіми очима з таким виразом, ніби був спроможний бачити крізь тверду скелю.

– Ло… – почав я, але він закликав мене до мовчанки владним жестом.

Він не відривав погляду від стіни, й тепер мені здалося, він дослухається до голосу, який я був неспроможний чути. Я дивився на це холодне богоподібне обличчя з несподіваним відчуттям майже забобонного жаху. Дивна інтуїція підказувала мені: незабаром станеться щось надприродне.

Дуже повільно, крок за кроком, Лорен наблизився до образу сонця. Він простяг руку вперед і притулив її в центрі великого диска. Його пальці були розчепірені, повторюючи форму зображення. Він почав натискати на стіну, я бачив, як пучки його пальців розчавлюються об скелю, змінюючи форму під тиском.

Протягом кількох нескінченних секунд нічого не змінювалося, а тоді раптом стіна почала рухатися. Не чутно було ніякого звуку, ніякого скрипіння, ніякого скреготу дверних петель, які чинили б опір, але вся стіна оберталася на невидимій осі. Громіздкий обережний рух, який відчинив квадратний чорний отвір у тунель, схований за образом Ваала.

Дивлячись на чорний доісторичний отвір, я сказав, не дивлячись на Лорена: