Я читав далі, обираючи ті частини сувою, які досі були невідомою територією, тоді як рівень віскі у пляшці невпинно знижувався, а довга ніч минала.
Коли почав народжуватися новий день, я натрапив на невеличку ділянку письма, яка заторкнула в мені нові глибини взаємного розуміння. Гай несподівано болісно скрикнув із самих глибин свого єства. Так ніби він більше не міг стримувати якесь давно придушуване в собі почуття й тепер викрикнув його з благанням, щоб його фізичний стан не брали до уваги, коли люди зрозуміють, яка його справжня вартість. Із ницої землі утворюється найчистіше золото, вигукує Гай, так і в його спотвореній плоті заховані справжні скарби.
Я прочитав цей уривок із півдесятка разів, щоб переконатися в правильності свого перекладу, перш ніж я остаточно зрозумів: Гай Бен-Амон був такий, як і я.
Перше тьмяне сяйво світанку вихопило з темряви силуети вершин скелястих пагорбів, забарвивши їх у блідий рожевий колір, коли я відніс золоту книгу в сейф, де вона зберігалася, й повільно пішов назад до своєї хатини.
Саллі вийшла з дверей хатини Лорена й рушила в напрямку мене, в темряві. Її халат був примарно блідий, і, здавалося, вона летить над землею. Я завмер на місці, сподіваючись, що вона мене не побачить. Такий шанс був, бо я стояв у глибокому затінку її хатини й відвернув обличчя, намагаючись не ворушитись.
Я чув шелестіння її спідниць, шарудіння її ніг у пилюці, дуже близьке в темряві, потім її переляканий зойк, коли вона побачила мене. Тоді я подивився на неї. Вона побачила мене, але не впізнала. Її обличчя було бліде під місяцем від страху, а руками вона затулила рот.
– Не бійся, Саллі, – сказав я. – Це лише я.
Тепер я міг почути її запах. У чистому нічному повітрі пустелі то був запах парфумів, схожий на запах розтовчених пелюсток троянди, змішаний із теплим запахом поту й кохання. Моє серце опустилося на дно грудей.
– Бен? – запитала вона.
Ми обоє мовчали, дивлячись одне на одного.
– Ти давно тут стоїш?
– Давненько, – відповів я, і знову запала тиша.
– Отже, ти знаєш?
Це було сказано тихим голосом, сором’язливим і сумним.
– Я не мав наміру шпигувати, – сказав я, і запала ще одна мовчанка.
– Я тобі вірю.
Вона рушила геть, а потім обернулася:
– Бене, я хочу тобі пояснити.
– Не треба, – сказав я.
– Ні. Я хочу.