Сонячний Птах

Великий лев підняв голову, масивні щелепи розтулилися, довгий рожевий язик вистромився між його неймовірними іклами, й він заричав.

То був рик, який, здавалося, струсонув рожеві небеса світанку, який примусив землю затремтіти й утворив хвилі на спокійних водах великого озера.

Удосвіта на вузькому заболоченому березі біля очеретяних хащів Гай Бен-Амон вітав свого бога. Гай мав на собі легке мисливське вбрання: шкіряний нагрудник, шкіряну накидку поверх короткої лляної туніки й поцятковану бронзою шкіряну спідничку, але свою зброю він відклав, бо збирався принести жертву, послати посланця до великого Ваала. Посланця, який відніс би великому Ваалу прохання від Ланнона Гікануса своєму богові. Наступник престолу та його шляхетний супровід стояли півколом навкруг верховного жерця, й усі вони дивилися на східний небокрай. Ваал висунув над обрієм краєчок своєї вогненної кулі, й вони простягли руки до нього. Їхні розчепірені пальці зображували знак сонця.

– Великий Ваале! – Гай звернувся до бога лагідно, з тремтінням у голосі, бо такий заклик мав більше шансів долетіти до неба. – Твої діти вітають тебе!

Смагляве гостроносе обличчя Гая освітилося містичним сяйвом, що надало йому дивної вроди.

– Ми прийшли сюди, щоб обрати царя над нашим народом, і ми просимо тебе благословити наші зусилля.

Гай знав своїх богів достеменно й хоч він їх любив, але й знав про їхні суто людські вади. Вони були марнославні, непостійні, дратівливі, а іноді й ледачі. Їм треба було догоджати, підлещуватися до них, давати їм хабарі й розвеселяти їх, вони вимагали спеціальних церемоній та ритуалів, бо тільки так щастило привернути до себе їхній млявий інтерес та увагу, їм треба було підносити жертви, щоб задовольнити їхню хіть до теплої крові, і це в самого Гая викликало огиду. Просто піднести богам жертву було недосить, її треба було піднести в правильній формі, бо тільки тоді боги захочуть її прийняти, й, коли один із його підлеглих жерців привів білого бика, Гая опанували сумніви, чи правильно він учинив, переконавши Ланнона принести в жертву тварину, а не раба. Боги віддавали перевагу людській крові, але Гай не погодився з Ланноном і сказав йому, що принести в жертву тепер бика й пообіцяти згодом раба буде більш ефективним. Гай ніколи не вагався торгуватися з безсмертними небожителями, а надто якщо це давало йому змогу відкласти ту мить, коли він муситиме дивитися в нажахані благальні очі приреченого раба. За ті п’ять років, протягом яких Гай керував релігійним життям Опета, не більш як сто людських посланців були направлені до богів. Тоді як в історії міста були часи, коли таку саму кількість посилали туди під час лише однієї церемонії.

– Ми надсилаємо прегарного білого бика, який принесе тобі наше послання.

Гай обернувся й наблизився до тварини. Бик належав до породи, яку вивели протягом короткої історії Опета, білий із сірими плямами, з жирним горбом на плечах і широкими прямими рогами. Він стояв спокійно, коли Гай узяв сокиру з грифами від одного з жерців. Півколо шляхетних людей трохи розступилося, звільнивши місце, де сокира могла б розмахнутися, а кров бризнути.

– Великий Ваале, прийми нашого посланця! – крикнув Гай і підняв сокиру, яка віддзеркалила низькі промені сонця від осяйного леза.

Падаючи, воно сердито засичало й акуратно перетнуло шию бика, його голова ніби сама відстрибнула від тулуба. Залишившись без голови, тіло впало навколішки, і кров бризнула з нього фонтаном.

Гай сперся на сокиру в типовій позі сокирника, який захотів відпочити.

– Знак, великий Ваале! – закричав Гай, і його слова прозвучали радше як вимога, ніж прохання. – Подай своїм дітям знак!

Його голос здався зовсім слабеньким посеред неозорості болота, неба й води. Нескінченна тиша боліт налягла на них, тиша віків у задимленому рожевому світанку.

Табун гусей пролетів над головою, важко лопочучи крильми, витягши довгі шиї, відбиваючись темними силуетами на тлі рожевих потоків підфарбованого сонцем туману. Гай подивився на них із надією, його опанувала спокуса побачити в них знаки бога.

– Подай же нам знак, великий Ваале!

Він відкинув спокусу, але його роздратування зростало. Жертву було принесено з доскіпливою точністю, бика забито одним-єдиним ударом сокири – невже це стане одним із тих випадків, коли увага бога блукає невідь-де або він уперто не хоче дослухатися, чого там просять у нього його вірні. Гіпопотам захлюпотів і зафоркав у затоці, й Гай із надією обернувся до нього, але велика й жирна морська корова лише поляпала вухами, ніби крильми, і поринула під воду, утворивши вир.

– Подай нам знак, великий Ваале!

То було третє й останнє прохання, й воно негайно дістало відповідь.

Із-поза хащів папірусу долетів моторошний звук, який примусив злетіти водяних птахів, який потряс пухнасті білі голівки папірусного очерету, який, здавалося, покотився в небі, як грім. То був звук, якого ніхто з них ніколи не чув раніше. Рик великого лева.