Сонячний Птах

– Лорене! – закричав я й побіг через храм.

Вони були в мене на шляху, темні й дикі, вони гуртувалися, щоб зупинити мене. Чорні, безформні, жахливі, і я кинувся на них із дивним бойовим криком, який вихоплювався з наповненої загуслою кров’ю горлянки. Могутня сокира описувала срібні кола у світлі пожежі, і я пробіг крізь натовп, не зупиняючись.

Я добіг до печери, освітленої смолоскипами, устромленими в скелю, побачив мощену кам’яними плитами підлогу, яка оточувала красу смарагдового басейну. Ряди кам’яних сидінь, що здіймалися навколо басейну тими самими рядами, якими вони стояли тут дві тисячі років тому. Останнім величезним зусиллям волі я примусив свій мозок відкинути фантазію й повернутися до реальності.

Попереду, біля входу до тунелю, стояла дерев’яна будка охорони. Я побіг, спотикаючись до неї. Охоронець сидів за столом і читав. Він підняв погляд, вираз його обличчя змінився на недовіру й небажання вірити власним очам.

– Святий Боже, докторе, з вами все гаразд?

– Містер Стервесант, він тут, у тунелі?

– Так.

– Коли він сюди увійшов?

– Годину тому. – Охоронець підійшов до мене. – Щось не так? Ви в крові, докторе!

– Чекайте тут, – сказав я йому. – Сюди вже йдуть інші. Вони знають, що їм робити.

Я поквапився в архіви, досі відчуваючи ніздрями дим і чуючи у вухах брязкіт зброї і людські зойки міста, яке гинуло в мене на очах.

Перед образом сонячного бога я випустив велику бойову сокиру зі своєї руки й залишив її лежати на кам’яній підлозі. Я штовхнув кам’яні двері й підпер їх одним із бойових щитів, щоб не дозволити їм зачинитися за мною.

Я побіг сходами вниз. Напівдорозі побачив, як жевріє світло в одній із нижніх могил.

Двері, на яких було написано прокляття богів, стояли відчинені, заплішені біля петлі дротом, який тягся від дугової лампи. Світло від лампи падало на центр гробниці, там Лорен випустив її з рук.

Він лежав горілиць біля величезного гранітного саркофага Ланнона Гікануса, останнього з царів Опета.

Голий до пояса. Обличчя мертвотно бліде. Очі заплющені. Світла кров витікала з кутиків його рота й збігала по щоках у вуха та волосся.

Зібравши останні сили, я підійшов, хитаючись, туди, де він лежав, й опустився біля нього навколішки. Я нахилився і спробував підняти його, обхопивши руками за плечі.

Шкіра в нього була волога й гаряча, наче вогонь, а голова безпорадно впала назад. Знов струмінь світло-червоної крові витік із його рота, намочивши мої руки.

– Лорене! – скрикнув я, пригорнувши його до грудей. – О Боже, благаю Тебе, допоможи мені! Допоможи!

У ньому ще зберігалося життя, його останній промінчик. Він розплющив очі, свої світло-сині очі, на які вже напливала тінь смерті.