Сонячний Птах

– Бене, – прошепотів він, захлинаючись власною кров’ю.

Він закашлявся, розбризкуючи краплі легеневої крові.

– Бене, – пошепотів він так тихо, що я ледь розчув його слова. – Як завжди разом?

– Як завжди разом, – пошепки підтвердив я, тримаючи його на руках, як сонну дитину.

Його голова з золотими кучерями лежала на моєму плечі. Він лежав тихо, потім несподівано стрепенувся, й, коли заговорив, це був могутній і чистий голос.

– Лети! – сказав він. – Лети для мене, Сонячний Пташе!

І життя покинуло його, він перетворився на ніщо на моїх руках, великий і дикий дух відлетів – розчинився в небутті.

Я нахилився над ним, відчуваючи, як мої власні почуття закручуються в якомусь дикому танці. Світ захитався й закружляв навколо мене. Я переступив через його край і провалився вниз у розкручену чорноту часу. У щось подібне до смерті, у щось подібне до життя, бо, помираючи, я бачив сон. У тому отруйному смертельному сні, який тривав одну мить і мільйон років, мені наснилися давно мертві люди, що жили в часі, який давно минув…

Частина друга

Із тридцятьох днів пророцтва залишилося тільки два, коли Ланнон Гіканус і його супровід нарешті прибули до затоки Маленької Риби на найдальших південних берегах великого озера. Було вже поночі, коли десятеро кораблів флоту кинули якір у мілких водах затоки, і їхні смолоскипи та лампи прокреслили довгі червонясті стежки світла на чорних водах.

Ланнон стояв біля дерев’яного планшира на палубі флагманського корабля й дивився через поля папірусу та сховані в його хащах протоки на південь, де починалася відкрита рівнина й нескінченно простягалася в невідомість. Він знав, що тут ховається його доля та доля його народу. Він полював протягом двадцяти вісьмох днів і тепер відчував, як незвичний холод страху обдуває його зброю та його шию, страх не перед жахливим звіром, а перед тим, що може статися, якщо звір і далі уникатиме зустрічі з ним.

Позад нього почулися легкі кроки по дерев’яній палубі, й Ланнон швидко обернувся. Його рука на руків’ї кинджала під шкіряним плащем розслабилася, коли у світлі смолоскипів він побачив постать того, хто підходив.

– Привіт, Гаю, – привітав він його.

– Високосте, тобі слід тепер поїсти й лягати спати.

– Вони вже прийшли?

– Поки що ні, але до ранку вони прийдуть, – відповів горбань, наближаючись до свого царевича. – Іди поїж. Завтра тобі буде потрібна тверда рука і ясне око.

– Іноді мені здається, що в мене десять дружин, а не дев’ять, – засміявся Ланнон і відразу пожалкував за свій жарт, побачивши, як кров затьмарила обличчя горбаня; він провадив: – Ти потураєш мені, старий друже, але, думаю, сьогодні вночі мені навряд чи пощастить заснути з тим малим успіхом, із яким я полював на великого лева протягом тих двадцяти вісьмох днів, які минули після похорону мого батька.

Він обернувся назад до поручня, біля якого стояв, і подивився на інші дев’ять кораблів. То були кораблі дев’ятьох родин, що прибули сюди подивитись, як він підтвердить своє право на трон Опета та чотирьох царств, подивитись, як він уполює великого лева.

– Подивись на них, Гаю. – І його друг підійшов до нього. – Чи багато з них піднесли жертви богам із проханням, щоб я зазнав невдачі?

– Троє з них напевне – ти знаєш, кого я маю на увазі. А можливо, таких і більше.