– Простіть мені, святий отче. Я мала намір обговорити з вами цю справу приватно.
Верховна жриця говорила конфіденційним тоном, але Ланнон нахилився до Гая і втрутився в дискусію.
– Покличте дівку, – сказав він, говорячи захриплим від вина голосом. Жриця застигла від такого вислову. – Покличте її, нехай вона розважить нас своїми пророцтвами.
– Мій володарю, – почав Гай докірливим тоном, але Ланнон не дозволив йому обурюватись і підвищив голос:
– Покличте дівку-оракула, нехай вона скаже мені, як закінчиться мій похід на північ.
Гай обернувся до пророчиці з вибачливим виразом в очах.
– Цар наказує, – мовив він – і жриця похилила голову, потім обернулася й щось прошепотіла своїй рабині.
Рабиня поквапно покинула залу.
Коли пророчиця прийшла, гучні голоси та сміх стихли, й усі з цікавістю втупилися в неї. Висока дівчина з акуратними зап’ястками й щиколотками. На ній довга зелена сукня храмової послушниці, яка залишала її руки відкритими, а її блискуча й гладенька шкіра тьмяно сяяла у мерехтливому світлі ламп. Волосся, темне й м’яке, хмарою опускалося їй на плечі. Вона носила золотий півмісяць Астарти на своєму опуклому чолі, підвішений на тонкому золотому ланцюжку, а в сережках мала два маленькі сонячні камінчики, що сяяли, наче зорі в небі.
Очі в неї зелені, того кольору, який нагадав Гаєві про басейн Астарти в печері храму в Опеті. Повні губи злегка тремтіли, свідчачи про хвилювання з приводу цього несподіваного виклику, тоді як на щоках видніли червоні плями. Проте поводилася вона спокійно, упевнено контролювала себе і з гідністю підійшла туди, де сидів Гай. Коли вона підійшла, він побачив, що вона зовсім юна.
– Молися за мене, святий отче, – вітала вона його й нахилила голову.
Гай оглянув її зацікавленим поглядом, вражений манерами і гідністю дівчини.
– Привітай свого царя, дитино, – промурмотів він, і дівчина обернулася до Ланнона.
Поки вона промовляла формальне привітання, Гай роздивлявся її далі.
– Як тебе звуть? – запитав він, і дівчина знову обернулася до Гая і втупилася в нього поглядом своїх зелених очей.
– Таніт, – відповіла вона.
Це було стародавнє ім’я богині Астарти, яким її називали ще за часів Карфагена.
– Ти маєш чудове ім’я, – кивнув головою Гай. – Воно завжди мені подобалося.
Дівчина усміхнулася йому. Ця усмішка захопила його зненацька, бо вона була теплою й радісною, як світанок Ваала.
– Ти дуже добрий, святий отче, – сказала вона, усміхнувшись йому, й Гай Бен-Амон закохався.
ebooksa