Сонячний Птах

Він із подивом виявив, що тремтить, усе його величезне тіло здригалося й тремтіло під натиском ненависті, й лише величезним зусиллям волі він спромігся опанувати себе. Піт струменів по його обличчю й грудях у нічному прохолодному повітрі, гіркий піт ненависті.

«Мій час іще не настав, – подумав Тимон. – Але він настане».

Він відчув, що хтось стоїть біля нього в темряві, й обернувся.

– Зама? – запитав він, і його офіцер тихо відповів:

– Скоро почне світати.

– Так, – кивнув головою Тимон. – Починаймо.

Із любовною увагою Таніт розчесала йому бороду, а потім загнула її під підборіддя так, щоб та не заплутувалася в нагруднику й не дала вчепитися за себе відчайдушному ворогові.

Працюючи, вона шепотіла ніжні слова, ніжні слова бездітної жінки, розмовляючи з ним так, ніби він її дитина. Гай спокійно сидів на кушетці, втішаючись вправними й лагідними доторками її рук, ніжними словами та тоном голосу закоханої жінки. Це складало разючий контраст із тим, що дасть сьогоднішній день, і, коли Таніт підвелася з кушетки й пішла по важкий нагрудник, його опанувало гостре відчуття втрати.

Вона допомогла йому озброїтися, нахилившись, щоб зав’язати ремінці поножів, вовтузилася зі складками його плаща, й, хоч усміхалася, він чув страх у її голосі.

Він незграбно поцілував її, й залізо обладунку розчавило їй груди, коли він притиснув її до себе. Вона зробила слабкий рух протесту, трохи відсунувшись від нього, потім підкорилася його обіймам і, нехтуючи біль, пригорнулася до нього.

– О, Гаю, – прошепотіла вона, – мій володарю, моє кохання.

Стара жриця відхилила очеретяну мату, яка висіла на вході до намету, й ступила досередини. Вона побачила, як обоє припали одне до одного, забувши про все інше. Айна витріщилася на них крізь свої ревматичні старі очі, потім її рот роззявився в беззубій усмішці, й вона мовчки відступила назад і дозволила очеретяній маті впасти на місце.

Таніт зрештою відхилилася. Вона підійшла до стіни, де біля кушетки Гая була прихилена сокира з грифами, взяла її й відв’язала м’яку шкіру футляра, що затуляв лезо. Вона підійшла до Гая, стала перед ним, підняла лезо сокири до своїх губів і поцілувала його.

– Не підведи його! – прошепотіла вона до сокири й подала її Гаю.

У передсвітанковій темряві біля фортеці стояла група офіцерів, вони жваво розмовляли, дивлячись угору за течією, туди, де отаборилася армія рабів. Усі вони були озброєні і, поки стояли, їли свою ранкову їжу. Вони привітали Гая й Таніт галасливо й весело, й Таніт спостерігала та слухала, як вони обговорюють день, який наступав. Їй було важко зрозуміти, як вони могли говорити про можливість змагатися зі смертю або навіть піддатися їй з ентузіазмом малих хлопчаків, що готуються до однієї зі своїх пустотливих витівок.

Таніт відчула себе виключеною з цього таємничого чоловічого товариства, і її вразила зміна, що відбулася з Гаєм. Її ніжний поет, її серйозний ерудит і сором’язливий коханець розпалився, як і будь-хто з його підлеглих. Вона впізнала всі знаки збудження в тріпотливих жестах його рук, у гарячкових плямах на його щоках, у тонкому хихотінні, яким він зустрів одну з химерних пропозицій Бекмора.

– День уже настав. Годі чекати, – проголосив Гай, подивившись угору за течією в передсвітанкові сутінки.

Над річкою висів густий туман, а дим від десятьох тисяч багать затьмарював видимість. Він неспокійно ходив туди-сюди.

– Нехай буде проклятий цей туман! Я не можу побачити, чи вони вже натягли свої мотузки через брід.

– Чи не послати мені одну з галер угору за течією, щоб вони розвідали ситуацію? – запитав Маґон.