Сонячний Птах

Гай відчув поколювання сумніву крізь свій забобонний страх. Він поклав руки на плечі Таніт і відсунув її назад, щоб роздивитися її обличчя. Очі в неї почервоніли, й сльози омили їй щоки, але його підозри не розвіялися. Її поведінка здалася йому надто досконалою, а він давно зрозумів, що коли Таніт налаштує на щось своє серце, то примусити її змінити свій намір нелегко.

– Таніт! – суворо сказав він. – Ти знаєш, що перебріхувати слова богів не годиться.

Таніт із палкою переконаністю кивнула головою.

– О так, мій володарю.

– Як пророчиця ти маєш священний обов’язок, – правив своє Гай.

Таніт витерла щоки і згадала, як Гай користується цим священним обов’язком, щоб правити політичним та економічним життям нації, не кажучи вже про свої персональні прибутки. Вона не могла відмовити собі в лукавому задоволенні заплатити йому його ж таки власною монетою.

– Я це добре знаю, святий отче.

Гай пильно подивився на неї, але не побачив доказів лукавства. Неспроможна витримати погляд його чорних очей бодай на мить довше, Таніт знову занурила обличчя в його шию й мовчки чекала. Мовчанка тривала досить довго, перш ніж Гай зрештою визнав свою поразку.

– Ну, гаразд, – пробурчав він. – Я залишу тебе біля себе, якщо так хоче богиня.

Таніт обняла його міцно й тріумфально всміхнулася в кучеряву бороду Гая Бен-Амона.

П’ять днів Гай перевіряв рухливу масу людей, що пливла до великої річки, наче величезна чорна медуза. Він щоразу відступав назад, пересуваючись попереду неї, домагаючись, щоб його невеличка сила залишалася компактною й організованою під його керівництвом, застосовуючи її раціонально й економно для розв’язання певних конкретних проблем.

На п’ятий день він сконтактувався з гарнізоном у Сеті. Маґон, старий командувач, віддався в розпорядження Гая зі своїми тисячею вісьмомастами лучниками та легкими піхотинцями, дванадцятьма бойовими слонами, двома патрульними галерами на сто весел кожна й значним арсеналом гарнізону.

Гай привітав його в гарячий полудень на невеличкому пагорбі за десять миль на південь від річки й відвів Маґона вбік, щоб їхню розмову не почули підлеглі.

– Для мене честь служити під вашим керівництвом, святий отче. Люди кажуть, що ті, хто йде за штандартом Сонячний Птаха, здобувають славу.

– Тут на всіх вистачить слави, остерігаю вас, – похмуро сказав йому Гай і показав рукою через порослу лісом відкриту рівнину. – Онде вони.

Армія рабів рухалася, як густа колона голодних мурах, і білий туман пилюки підіймався над деревами.

– Яка перша думка приходить тобі в голову? – спокійно запитав Гай, і Маґон окинув пильним поглядом далеку армію.

– Звідси, мій володарю, вони мають такий самий вигляд, як і будь-яка інша армія на марші, – промурмотів він із сумнівом у голосі.

– І хіба це не здається тобі дивним? Адже це не армія, Маґоне, а набрід рабів, що втекли від свого хазяїна. А проте вони пересуваються як організована сила.

Маґон швидко кивнув головою, зрозумівши думку Гая.