Сонячний Птах

– Мій володарю…

– Прошу тебе, Таніт. Я заклопотаний нагальними справами. Вони потребують мого негайного втручання.

– Вони не більш нагальні, аніж моє запитання: чи буде битва?

– Так, – роздратовано відповів Гай. – Так, буде.

– О Боже, – плеснула в долоні Таніт. – Я ніколи не бачила справжньої битви.

– Ти її й не побачиш! – похмуро відповів Гай, знову повертаючись до свого письма. – Ти поїдеш звідси завтра на бойовому слоні з ескортом у п’ятдесят охоронців. Ти повернешся додому, в Опет, і перебуватимеш там, доки не закінчиться сутичка.

Таніт повернулася до кушетки й гепнулася на неї, розпусно задерши спідницю вище гладеньких стегон. Вона спрямувала палахкотливий погляд на потилицю Гая, і її губи склалися в уперту лінію.

– Святий отче, – прошепотіла вона нечутно, – таким, певно, є твій план.

Таніт не спала й дослухалася до голосів Гая та його офіцерів, що планували кампанію. Її намет стояв дуже близько до намету верховного жерця, й темний простір між ними можна було перейти поза зоною спостереження вартових. Цю подорож до Синала Гай планував як любовну мандрівку і їхню втечу від суворих обмежень Опета.

На протилежному кінці її намету Айна, стара жриця, щось бурмотіла й шепотіла уві сні. Таніт підняла одну зі своїх сандаль, які стояли біля кушетки, й кинула в неї. Айна гикнула й поринула в мовчанку.

Таніт була надто збуджена швидкоплинними подіями, в які її затягло, аби заснути бодай на мить чи навіть подумати про сон. Дикунська армія рабів насувалася на них, десятки тисяч дикунів, що залишали позад себе широкий простір зґвалтувань, убивств і чорної від пожеж землі.

Протягом усього дня втікачі вливалися до табору, й кожен приносив із собою нові легенди про жах і смерть. Учинити опір дикунам міг лише Гай Бен-Амон та його невеличкий загін героїв, де один воїн мусив битися проти двадцятьох ворогів. Такі битви стають частиною легенди, й Таніт не збиралася пропустити жодної її хвилини. В її уяві результат битви був очевидним, адже в баладах герой завжди здобуває тріумф. Гай – улюбленець богів, а тому він непереможний. Можна тільки пожалкувати, що улюбленець богів у небезпечних ситуаціях стає занудним, але Таніт мала власні плани.

Було вже за північ, перш ніж Таніт почула, як офіцери почали шумно прощатися з Гаєм і повертатися до власних наметів. Вона сіла й спробувала витиснути сльози з очей. Їй треба було, щоб вони полилися цілим струмком. Зазвичай вона цього домагалася, пригадуючи ляльку, яку мала малою дитиною. Її викрав у неї леопард. Проте сьогодні вночі цей трюк не спрацював, і їй довелося натирати очі суглобами пальців.

Гай лежав на кушетці, низько прикрутивши гніт лампи, а в кутках намету панувала темрява. Він швидко підвів голову й сперся на лікоть, коли Таніт прослизнула в намет, відхиливши завісу входу, й, перш ніж він устиг заговорити, впала на кушетку поруч із ним й обняла його руками за шию. Вона тремтіла всім тілом.

– Що з тобою, серце моє? – запитав стривожений Гай.

– О, мій володарю, я бачила сон. Поганий сон. – І Гай відчув поколювання страху в себе на спині й шиї. За два роки їхнього знайомства він переконався в тому, що Таніт справді володіла даром передчуття. Вона могла бачити яскраві зблиски майбутнього, від дрібних інцидентів до подій катастрофічного значення. Якщо Гай і навчав її, який напрямок мали обирати її пророкування, то це стосувалося лише дрібних подій. Проте він тепер ставився з глибокою повагою до її спроможностей. Таніт знала про це, коли прошепотіла йому: – Я йшла вночі через поле, освітлене лише поховальними вогнищами.

І Гай обняв її міцніше, відчуваючи, як тіло йому холоне. Ніч, поховальні багаття – і справді лихі знаки.

– Я плакала, мій володарю. Не знаю чому, але мене опанувало тяжке відчуття втрати. Там відбулася битва. Земля була всіяна зброєю і зламаними щитами. Я натрапила на штандарт Шостого легіону, сонячного птаха, зламаного й викинутого в грязюку.

Він затремтів від страху – сонячний птах зламаний і викинутий на землю! Адже це був не тільки символ його легіону, а й його власний, особистий тотем.

– Потім до мене підійшла наша пані Астарта. Вона також плакала. Срібні сльози стікали по її білому обличчю. Вона була дуже гарна й дуже сумна. Вона заговорила до мене й висварила мене: «Ти мусила залишитися з ним, Таніт. Такого ніколи не сталося б, якби ти була з ним».