Він підвівся на лікоть, вражений тим зусиллям, якого йому це коштувало, але потім пригадав, що вже пробіг майже двісті римських миль за два дні. Він подивився на рештки свого ескорту, з нього залишилося тільки троє людей зі змученими обличчями; геть виснажені тією напругою, якої потребувала їхня подорож, вони тепер спали як мертві в тих позах, у яких упали на землю. Інші дванадцятеро попадали дорогою, не спроможні витримати божевільний темп, якого вимагав від них Гай.
Гай зіп’явся на ноги. Він не міг спати, не міг відпочивати, поки страх гнав його вперед, а безпека його царя і його батьківщини була під загрозою.
Він пошкутильгав, ледве переставляючи ноги, до невеличкого струмочка й опустися навколішки у схожому на цукор білому піску. Обмив обличчя й тіло прозорою водою, намочивши туніку й бороду, потім піднявся на берег і подивився на своїх сонних супроводжувачів. Йому стало їх шкода, але жалість не утримала його від вигуку:
– Вставайте! Ми йдемо в Опет!
Один із них не міг прокинутися, хоч Гай копав його під ребра й ляскав по щоках розкритою долонею. Вони залишили його, він так і лежав, жалібно скиглячи уві сні.
Інші двоє зіп’ялися на ноги, стогнучи, важко переставляючи зранені ноги, із застиглим на обличчях виразом смертельної втоми.
Першу половину милі Гай намагався розслабити зболені м’язи, двоє його супутників шкандибали за ним.
Потім він став навшпиньки, переклав сокиру з грифами на інше плече й кинувся бігти, розігнавши свої довгі ноги й долаючи відстань широкими стрибками, схожими на стрибки антилопи-канна.
Один із легіонерів скрикнув, коли нога підігнулася під ним, і впав, розтягнувшись у пилюці. Йому настав кінець, і він лежав, стогнучи в агонії від лютого болю у зведених судомою й порваних м’язах.
Другий побіг за Гаєм, і його кроки стали твердішими, коли ноги йому розслабилися й наповнилися новою кров’ю.
Вони бігли, доки сонце дійшло до зеніту, незважаючи на безжальну спеку полудня, й бігли доти, доки воно стало хилитися надвечір.
Попереду них, низько над обрієм, уже виднілася хмара, яка вічно висіла над озером Опет і тепер була для них бакеном надії, і Гай біг, піднявши обличчя до неї, інстинкт підштовхував його ноги і його волю, підштовхував його виснажене тіло, дозволяючи йому бігти, коли вся його фізична сила згоріла.
В останніх променях призахідного сонця мури й башти Опета світилися теплим рожевим кольором, а поверхня озера палахкотіла золотом, яке засліплювало очі.
Гай вибіг на караванну дорогу, випереджаючи інших мандрівників, які відступали на край дороги й гукали йому, коли впізнавали його.
– Молися за нас, святий отче!
– Нехай Ваал благословить тебе, святосте!
На півдорозі від скель, які оточували озеро й місто, легіонер, що супроводжував Гая, скрикнув дзвінким і сильним голосом:
– Прости мені, святий отче, я не можу бігти далі.
Його коліна підломилися під ним, він утратив напрямок руху й відбіг до краю дороги; обличчя йому спотворилося в агонії серця, яке не витримало й розірвалося, він упав обличчям униз і лежав без руху, померши ще до того, як доторкнувся тілом до землі.
Гай Бен-Амон побіг далі сам-один. Вартовий на брамі царського палацу Опета побачив його здалеку, й ворота розчинилися, готові його прийняти.
ebooksa