Вони витерли йому шкіру, його м’язи були твердими й гарно оформленими на ногах, руках і на широких плечах. Дві жриці вийшли наперед і вдягли йому через голову накидку з білого шовку кольору радості й тріумфу. Превелебна мати накинула йому на шию вінок із лілей малинового кольору, які випускали ніжний і густий запах в огорнутій тишею печері.
Настала мить, коли треба було проспівати хвалу богині, а потім принести жертву. Тиша тривала ще одну мить, а тоді раптом пролунав дзвінкий голос.
Той голос приголомшив Ланнона, й він обернув голову, шукаючи поглядом співака. Він не міг помилитися щодо цього голосу, його ніжної й тремтливої сили, його глибина й тембр примусили настовбурчитися волосинки на руках у Ланнона, а відлуння, що розлетілося храмом, здавалося, ковзало самою поверхнею зеленої води.
Ланнон витріщився на Гая. Не уриваючи співу, той виступив наперед із рядів вельмож та офіцерів і повільно наблизився до Ланнона. Він розкинув руки знаком сонця, його рот розтулився, показуючи сильні білі зуби, а дзвінкий чудовий голос виливався з його горла. Похвальна пісня закінчилася, і Гай зупинився біля царя, дивлячись на нього. Його обличчя досі було змучене втомою, чорні очі оточені рожевими синцями, шкіра бліда й натягнута, але він дивився на Ланнона з виразом відданості й любові.
– Гаю! – з жахом прошепотів Ланнон. – Чому ти тут? Ти спав, коли я тебе покинув, і я дав наказ, щоб ніхто тебе не турбував.
– У цей час моє місце біля тебе.
– Тобі не слід було приходити, – запротестував Ланнон.
Це аж ніяк не входило в його плани. Він не хотів, щоб Гай побачив смерть своєї відьми. Не хотів мучити його цим видовищем. У своїй розгубленості Ланнон подумав, чи не зупинити йому ритуал, відкласти жертву, наказати Гаєві покинути храм.
Проте Ланнон розумів, що безпека імперії може бути вирішена в наступні кілька хвилин. Хіба може він зупинити жертвоприношення, піти на ризик налаштувати проти себе богиню, хіба його обов’язок щодо Гая перевищує його обов’язок щодо Опета, хіба не пізно щось змінювати, адже він надто давно ступив на цю стежку. Хіба боги й демони не сміються над ним тепер, хіба він не чує, як їхній пекельний сміх відлунює в пустелях його душі?
Розгублений і приголомшений, дивився він на Гая. Він ступив один крок до нього, благально простягши до нього руку, так ніби просив у нього розуміння й прощення.
– Ти мені потрібен, – хрипко промовив він, і Гай, нічого не зрозумівши, взяв його руку, думаючи, що це рука дружби; він гордо усміхнувся до свого царя й друга й заспівав жертовну пісню, звертаючись до своєї богині.
Його голос злетів ніби на крилах орла, полинувши до жертовної платформи на даху печери, високо над ними. Усі погляди в храмі обернулися вгору, й напружене сподівання стиснуло горла шанувальників Астарти.
Таніт не могла повірити, що таке відбувається з нею. Коли вдосвіта вони прийшли до її келії, вона подумала, що це Гай прийшов забрати її звідси. Вона стрибнула з кушетки й побігла йому назустріч.
Але то був не Гай, а сестра Гака. Вони повели її з храму таємними сходами на вершину скель, які височіли над Опетом. Там, у кам’яній будівлі з очеретяним дахом, яка стояла поруч із жертовною платформою, біля отвору, що зяяв над басейном Астарти, вони вдягли її в жертовну мантію, оздоблену розкішним гаптуванням, і заквітчали квітами її волосся.
Потім вони одягли на неї важкі золоті ланцюги та браслети, аж поки Таніт відчула, що зараз упаде під їхньою вагою. Вона знала, що ці скарби становили частину пожертви й що вони також мусили швидко затягти її в зелені глибини басейну. Басейну, який не мав дна, басейну, який принесе її в обійми богині.
У мовчазній урочистості її посадили за маленький банкетний стіл, і сестри та жриці заметушилися довкола неї, пропонуючи найвишуканіші наїдки та вина. Це був банкет прощання, банкет, який влаштовують на честь того, хто вирушає в далекі мандри. Таніт трохи випила вина, сподіваючись, що воно розігріє її закрижанілий дух.
– Гаю, – думала вона. – Де ти, моє кохання?
Нарешті жриці відійшли до дверей і подали знак іншим. Цих інших було п’ятнадцятеро, усі дужі молоді жінки, більше, аніж досить, щоб зламати будь-який опір.
Вони оточили те місце, де сиділа Таніт, ще не погрожуючи їй, але налаштовані цілком рішуче. Вони дивилися на неї без ніякого виразу, їхні обличчя були закриті для жалю або співчуття.
– Ходімо, – сказала одна з них, і Таніт підвелася.
ebooksa