Ґлорія Cкотт

«І ці грошей так і не знайшли, еге ж?»

«Не знайшли».

«Ну, і як гадаєте, де вони?» — поцікавився він.

«Не знаю», — видихнув я.

«Гроші в мене, — промовив він, голосно шепочучи. — Бог свідок, що я маю більше фунтів стерлінґів, ніж у вас волосся на голові. А якщо ви маєте гроші, сину мій, і знаєте, як із ними треба поводитися, то з їхньою допомогою зумієте чогось домогтися! Ви ж не думаєте, що така людина, як я, настільки залякана, що має намір протирати штани в цьому смердючому трюмі, у цій старій, прогнилій труні, на цьому благенькому кораблику? Ні, шановний містере, така людина насамперед подбає про себе та своїх товаришів. Можна покластися на таку людину. Тримайтеся за неї та дякуйте долі, що вона бере вас на буксир.

Такою була його манера розмови. Спочатку я не надав його словам жодного значення, але трохи згодом, після того, як він мене випробував та змусив урочисто присягнути, то дав зрозуміти, що на «Ґлорії» готується змова: вирішили підкупити команду та переманити її на наш бік. Десятеро в’язнів вступили в змову ще до того, як нас повантажили на корабель. На чолі цієї змови стояв Прендерґаст, а його гроші служили рушійною силою.

«У мене є друзяка, — сказав він, — чудовий, дуже чесний чоловік, він і має підкупити команду. Гроші в нього. І як гадаєте, де він зараз? Він капелан на «Ґлорії» — ось так! Цей чоловік з’явився на корабель в чорній сутані, із підробленими документами та з такою купою грошей, за яку тут усе що завгодно можна купити. Команда за нього — у вогонь і у воду. Він купив їх усіх разом за готівку, коли вони ще тільки наймалися. Ще він підкупить двох вартових, Мерсера, другого помічника капітана, а якщо знадобиться, то й самого капітана».

«Що ж ми маємо робити?» — поцікавився я.

«Як це що? Ми зробимо так, що червоні мундири солдатів стануть ще червонішими».

«Але ж вони озброєні!» — вигукнув я.

«У нас також буде зброя, мій хлопчику. На кожного мазунчика знайдеться пара пістолів. І ось, якщо в таких умовах ми не зуміємо захопити цей кораблик разом із усією командою, то нам нічого іншого не залишиться, як вступити до інституту для шляхетних дівчат. Переговоріть із своїм приятелем ліворуч і вирішить, чи можна йому довіряти.

Я з’ясував, що мій сусід ліворуч — юнак, який як і я, займався фальшуванням. Його прізвище було Eванc, але згодом він теж його змінив. Тепер це заможний та успішний чоловік, живе на півдні Англії. Він виявив бажання приєднатися до змови, бо бачив у цьому єдиний спосіб порятунку. Ми ще не встигли прибути в затоку, а змова вже охопила всіх в’язнів, лише двоє не брали в ній участь. Один із них був недоумкуватий, і ми йому не довіряли, а другий хворів на жовтяницю, тому від нього годі було чогось сподіватися. Спочатку ніщо не завадило нам опанувати кораблем. Команда була зграєю головорізів, ніби навмисне підібрана для такої справи. Фальшивий священик навідував нас, щоб підтримати. Приходив із чорною течкою, в якій нібито лежали брошури духовно-морального змісту. Відвідини відбувалися настільки часто, що вже на третій день у кожного з нас опинилися під ліжком напилок, пара пістолетів, фунт пороху й двадцять куль. Двоє вартових були прямими агентами Прендерґаста, а другий помічник капітана — його правою рукою. Проти нас були капітан, два його помічники, двоє вартових, лейтенант Мартін, вісімнадцятеро солдатів і медик. Та ми не накликали на себе жодних підозр, тому вирішили, не вдаючись до якихось запобіжних заходів, здійснити раптовий напад уночі. Однак усе сталося набагато швидше, ніж ми планували.

Ми вже перебували в плаванні більше двох тижнів. І ось одного вечора лікар спустився в трюм оглянути хворого арештанта й, поклавши руку на ліжко, намацав пістолі. Якби він не відреагував, то ми б програли справу, але медик занервував і скрикнув від неабиякого подиву. Хворий зрозумів, що медик про все здогадався, і накинувся на нього. Тривогу той здійняти не встиг — бранець затулив йому рота та прив’язав до ліжка. Спускаючись до нас, він відчинив двері, що вели на палубу, і ми всі кинулися туди. Застрелили двох вартових, а також капрала, котрий вибіг подивитися, у чому річ. Біля дверей кают-компанії стояли два солдати, але їхні мушкети, мабуть, не були заряджені, бо вони в нас жодного разу так і не вистрелили, а поки вовтузилися з багнетами, ми їх убили. Потім ми побігли до каюти капітана, але коли відчинили двері, звідти пролунав постріл. Капітан сидів за столом, опустивши голову на мапу Атлантичного океану, а поруч стояв священик із задимленим пістолем у руці. Двох помічників капітана схопила команда. Здавалося, усе було скінчено.

Усі ми скупчилися в кают-компанії, що містилася поряд із каютою капітана, розсілися на канапах і загомоніли всі одразу — хміль свободи вдарив нам у голову. У каюті стояли скрині, і фальшивий священик Вілсон дістав із однієї дюжину пляшок темного хересу. Ми відбили горлянки в пляшок, розлили вино по келихах і тільки встигли поставити їх на стіл, як пролунав тріскіт рушничних пострілів і кают-компанія заповнилася таким густим димом, що навіть столу було не видно. Коли ж дим розсіявся, то ми побачили бойовисько. Вілсон і ще восьмеро людей валялися на підлозі один на одному, а на столі кров змішалася з хересом. Спогад про це досі мене жахає. Ми були такі перелякані, що, мабуть, не змогли б чинити опір, якби не Прендерґаст. Схиливши голову, як бик, він кинувся до дверей разом із усіма, хто залишився живий. Висипавши назовні, ми побачили лейтенанта та десятьох солдатів. У кают-компанії над столом був відкинутий люк, і вони стріляли в нас через цей отвір.

Однак перш ніж вони встигли перезарядити рушниці, ми кинулися на них. Вони героїчно чинили опір, але в нас було чисельна перевага, і вже за п’ять хвилин усьому настав край. Господи! Чи відбувалася ще така різня на якомусь іншому кораблі? Прендерґаст, немов розлючений демон, хапав солдатів, як малих дітей, і, як живих, так і мертвих, жбурляв за борт. Один важко поранений сержант довго тримався на воді, поки хтось зі співчуття не вистрелив йому в голову. Коли сутичка закінчилася, з наших ворогів залишилися живими лише вартові, помічники капітана та лікар.

Сутичка закінчилася, але після неї вибухнули чвари. Усі ми були раді відвойованій свободі, але декому не хотілося брати гріх на душу. Одна річ — бій із озброєними людьми, і зовсім інша — вбивство беззбройних. Восьмеро людей — п’ятеро в’язнів і три моряки — заявили, що вони не схвалюють убивства. Але на Прендерґаста та його прихильників це враження не справило. Він заявив, що ми змушені на це зважитися, бо це єдиний вихід, адже свідків залишати не можна. Усе це ледь не призвело до того, що й ми розділили б долю арештантів, але потім Прендерґаст усе ж запропонував усім, хто бажає, сісти в шлюпку. Ми погодилися, бо не поділяли його кровожерливісті, до того ж остерігалися, що справа може обернутися зовсім зле для кожного нас. Нам видали по робі й на всіх — діжку води, діжку солонини, діжку сухарів та компас. Прендерґаст кинув у шлюпку мапу та крикнув на прощання, що ми — жертви кораблетрощі, що наш корабель затонув під 15° північної широти і 25° західної довготи. І перерубав фалінь.

Тепер, мій милий сину, я підходжу до найдивовижнішої частини моєї розповіді. Під час бою «Ґлорія Скотт» стояла носом до вітру. Як тільки ми сіли в шлюпку, корабель змінив курс і почав повільно віддалятися. З північного сходу дув легкий вітерець, наш човен то підіймався, то опускався на хвилях. Еванс і я, як найдосвідченіші, сиділи над мапою, намагаючись визначити, де ми опинилися, як вибрати, до якого берега краще причалити. Завдання виявилося аж ніяк не легке: на півночі, за п’ятсот миль від нас, розташувалися острови Зеленого Мису, а на сході, приблизно миль за сімсот, — берег Африки. Зрештою, оскільки вітер дув із півдня, ми вибрали Сьєрра-Леоне та попливли туди. «Ґлорія Скотт» була тоді вже настільки далеко, що по правому борту видно було лише її щогли. Раптом над кораблем здійнялася густа чорна хмара диму, схожа на якесь жахливе дерево. За кілька хвилин пролунав вибух, а коли дим розсіявся, «Ґлорія Скотт» зникла. Ми негайно ж спрямували шлюпку туди, де над водою все ще здіймався легкий туман, ніби виказуючи місце катастрофи.

Пливли ми нестерпно довго, і спершу здалося, що вже запізно, що нікого не вдасться врятувати. Розбитий човен, маса плетених кошиків та уламки хилиталися на хвилях, виказуючи місце, де корабель пішов на дно, але людей видно не було, і ми, втративши надію, хотіли було повернути назад, аж раптом почувся зойк: «Рятуйте!» Ми побачили вдалечині дошку, а на ній людину. Це був молодий матрос Гадсон. Коли ми затягли його в шлюпку, він був до того змучений і весь вкритий опіками, що ми нічого не змогли в нього дізнатися.

Уранці він розповів, що, як тільки ми відпливли, Прендерґаст і його зграя взялися до екзекуції над п’ятьма уцілілими після бою: двох вартових вони розстріляли та кинули за борт, не уникнув цієї долі й третій помічник капітана. Прендерґаст власноруч перерізав горлянку нещасному лікарю. Лише перший помічник капітана, мужній і хоробрий чоловік, не дав себе вбити. Коли він побачив, що розбійник із закривавленим ножем у руці прямує до нього, він скинув кайдани, які йому вдалося послабити, і побіг на корму.

Близько десяти заколотників, озброєних пістолетами, кинулися за ним і побачили, що той стоїть поруч із відчиненою пороховою діжкою, а в руці тримає коробок сірників. На кораблі перебувало майже сто осіб, і він присягнув, що якщо лише до нього пальцем торкнуться, усі до одного злетять у повітря. І в цю мить стався вибух. Гадсон вважав, що вибух найімовірніше викликала випадкова куля, випущена кимось із бранців, а не сірник помічника капітана. Хоч би як, «Ґлорії Скотт» та наброду, що захопив її, настав кінець.