«Мабуть, ви маєте рацію, — зауважив він. — Але гірше за смерть — безчестя! А до чого ж тут «директор підприємства» і «фазанові курочки»?»
«До змісту записки вони нічого не додають, але якщо в нас із вами не виявиться інших засобів, щоб викрити адресанта, вони можуть мати велике значення. Дивіться, що він пише: «Справу... скінчено...» і так далі. Розташувавши шифр, йому потрібно було заповнити порожні місця будь-якими двома словами. Природно, він брав перше-ліпше. Можете бути впевнені, що він мисливець або займається розведенням домашньої птиці. Ви щось знаєте про цього Беддоуза?»
«Коли ви заговорили про нього, я згадав, що мій нещасний батечко щоосені отримував від нього запрошення на лови в його заказниках», — відповів мій приятель.
«У такому разі не підлягає сумніву, що це записка від Беддоуза, — докинув я. — Залишається з’ясувати, як морякові Гадсону вдавалося тримати в страху таких заможних і поважних людей».
«На жаль, Голмсе! Боюся, що їх усіх пов’язували злочин і ганьба! — вигукнув мій товариш. — Але від вас я таємниць не маю. Ось сповідь, написана моїм батьком, коли він дізнався, що над ним нависла небезпека. Як мені лікар і казав, я знайшов її в японській шафці. Прочитайте самі, у мене для цього забракне душевних сил і відваги».
Ось ця сповідь, Ватсоне. Зараз я вам її прочитаю, так само як тієї ночі, у старому кабінеті, прочитав йому. Бачите? Вона написана на звороті документа, названого «Деякі подробиці рейсу «Ґлорії Скотт», яка відчалила з Фалмута 8 жовтня 1855-го і розбилася 6 листопада під 15˚20˝ північної широти і 25˚14˝ західної довготи». Написана сповідь у формі листа і містить у собі таке:
«Мій шанобливий, любий сину! Загроза безчестя затьмарила останні роки мого життя. З усією відвертістю можу сказати, що не страх перед законом, не втрата становища, яке я тут собі створив, не моє падіння в очах усіх, хто мене знав, надриває мені душу. Мене непокоїть думка, що ти мене любиш, та тобі доведеться мене соромитися. Досі я міг сподіватися, що в тебе немає причин зневажати мене. Але якщо удар, якого я чекаю будь-якої миті, усе ж завдадуть, то я хочу, щоб ти дізнався все безпосередньо від мене й зміг судити, наскільки я винен. Якщо ж усе буде добре, якщо милосердний Господь цього не дозволить, заклинаю тебе всім святим, пам’яттю твоєю улюбленої матері та нашої взаємної прихильності: коли цей лист потрапить у твої руки, кинь його у вогонь і ніколи навіть не згадуй про нього. Якщо ж ти колись прочитаєш ці рядки, то це означатиме, що мене викрили і я переселився деінде, найімовірніше (ти ж знаєш: серце у мене не дуже), у кращий світ. І в тому, і в іншому разі заборона знімається. Усе, про що я тут пишу, повідомляю з повною відвертістю, адже сподіваюся на твою поблажливість.
Моє прізвище, милий хлопчику, не Тревор. Раніше мене звали Джеймс Армітедж. Тепер ти розумієш, як мене вразило відкриття, зроблене твоїм приятелем. Мені здалося, що він розгадав мою таємницю. Під прізвищем Армітедж я працевлаштувався до лондонського банку й під тим самим прізвищем був засуджений за порушення законів країни й приречений на заслання. Не думай про мене погано, мій хлопчику. Це був так званий борг честі: щоб сплатити його, я скористався чужими грішми, будучи впевнений, що поверну, перш ніж їх почнуть шукати. Але зла доля переслідувала мене.
Гроші, на які розраховував, я не отримав, а раптова перевірка виявила в мене недостачу. На це могли зараз б поглянути крізь пальці, але тридцять років тому законів дотримувалися суворіше, ніж тепер. І ось, коли мені було всього двадцять три роки, я, у кайданах, як кримінальний злочинець, разом із тридцятьма сімома іншими в’язнями, опинився на палубі «Ґлорії Скотт», що вирушала до Австралії.
Це зі мною трапилося п’ятдесят п’ятого року, коли Кримська війна[1] саме була в розпалі й кораблі, призначені для перевезення в’язнів, переважно виконували транспортні рейси в Чорному морі. Ось чому уряд був змушений скористатися для відправки засуджених до заслання маленькими й не дуже придатними для цієї мети корабликами. «Ґлорія Скотт» возила чай із Китаю. Це було старомодне, неповоротке судно, нові кліпери легко обганяли її. Її водотоннажність становила п’ятсот тонн. Крім тридцяти восьми арештантів, на її борту перебували двадцять шість людей, котрі складали екіпаж, вісімнадцятеро солдатів, капітан, троє помічників капітана, медик, священик і четверо вартових. Отже, коли ми відійшли з Фалмуту, на борту «Ґлорії Скотт» перебувало близько ста осіб. Перегородки між камерами були не дубові, як годилося б на кораблях для в’язнів, а тонкими та неміцними. Ще коли нас привели на берег, якийсь чоловік звернув на себе мою увагу, і тепер він опинився поруч зі мною на кормі «Ґлорії». Це був юнак із гладким, позбавленим волосся обличчям, із довгим, тонким носом і масивними щелепами. Тримався він незалежно, хода в нього була важка, завдяки величезному зросту він височів над усіма. Я не бачив, аби хтось сягав йому хоча б плеча. Впевнений, що зросту в нього було не менше, аніж шість із половиною футів. Серед сумних і втомлених пик енергійне обличчя цього юнака, на якому була написана непохитна рішучість, виділялося особливо різко. Для мене це було ніби світло від маяка в час шторму. Я зрадів, дізнавшись, що він мій сусід. Коли ж пізно вночі я почув чийсь шепіт, а потім виявив, що йому вдалося зробити отвір у перегородці, що нас розділяла, то це мене ще більше втішило.
«Гей, друже! — прошепотів він. — Як тебе звати й за що ти тут?»
Я відповів йому і, своєю чергою, поцікавився, із ким розмовляю.
«Я Джек Прендерґаст, — пояснив сусід. — Богом присягаюся, що ви чули про мене ще до нашого знайомства!»
Тут я згадав його гучну справу — дізнався про неї незадовго до мого арешту. Це був представник хорошої сім’ї, дуже здібний, але з невиправними схильностями. Завдяки складній системі обману він зумів виманити в лондонських торгашів величезну суму грошей.
«А, то ви згадали мою справу?» — з гордістю перепитав він.
«Дуже добре».
«У такому разі ви, можливо, запам’ятали ще одну її особливість?»
«Яку саме?»
«Я отримав майже чверть мільйона, правильно?»
«Так подейкували».
ebooksa