Трохи згодом ми побачили зморщеного чоловічка з запобігливим поглядом і клишоногою ходою. Рукав його розхристаної куртки був забруднений у смолі. Незнайомець був одягнений у картату червоно-чорну сорочку, штани з грубої бавовняної тканини та стоптані важкі черевики. Обличчя гостя було худе, засмагле, а очі хитрющі. Він весь час усміхався, а посмішка оголювала жовті криві зуби. Зморшкуваті руки прибульця немов хотіли щось затиснути в жмені — звичка, характерна для моряків. Коли він своєю хиткою ходою чимчикував галявиною, у містера Тревора вирвався якийсь здавлений звук. Він схопився й побіг до оселі. Повернувся дуже швидко, і коли він проходив повз мене, я відчув міцний запах бренді.
«Ну, мій друже, чим можу бути вам корисний?» — поцікавився він.
Моряк поглянув на нього, примружився й нахабно всміхнувся.
«Не впізнаєте?» — спитав він.
«Чому ж, любий мій! Поза всяким сумнівом, ви — Гадсон», — однак не дуже впевнено заявив Тревор.
«Авжеж, Гадсон, — відповів моряк. — Тридцять із гаком років минуло з того часу, як ми бачилися востаннє. Й ось у вас власний маєток, а я досі харчуюся солониною з діжок».
«Зараз ви переконаєтеся, що я старих друзів не забуваю! — вигукнув містер Тревор, підійшов до моряка шепнув йому щось на вухо. — Сходіть на кухню, — продовжував він уже вголос, — там вам дадуть пити та їсти. І робота для вас знайдеться».
«Дякую, — відповів моряк, потираючи пасмо волосся. — Я довго жебракував, час і на спочинок. Я сподівався, що знайду притулок у містера Беддоуза, або у вас».
«А ви знаєте, де живе містер Беддоуз?» — здивувався містер Тревор.
«Не сумнівайтеся, сер: я знаю, де живуть усі мої старі друзі», — зі зловісною посмішкою відповів моряк і перевальцем пішов за служницею до кухні.
Містер Тревор пробурмотів, що потоваришував із цим чоловіком на кораблі, коли вони їздили на копальні, а потім увійшов до будинку. Коли ми за годину зайшли в їдальню, то побачили, що він п’яний, як чіп, і простягнувся на дивані.
Цей випадок справив на мене неприємне враження, і наступного дня я вже не шкодував про те, що їду з Доніторпа, бо відчував, що моя присутність уже не така приємна для мого приятеля.
Всі ці події сталися першого місяця наших канікул. Я повернувся до Лондона, де протягом семи тижнів проводив досліди з органічної хімії.
Осінь вже набирала сили, тож канікули завершувалися, аж раптом я отримав телеграму від мого товариша. Він кликав мене до Доніторпа, бо дуже потребував, за його словами, моєї допомоги й поради. Певна річ, я все покинув і поїхав на північ.
Мій приятель зустрів мене в екіпажі на станції, і я з першого погляду зрозумів, що останні два місяці були для нього дуже важкими. Він схуд, мав змучений вигляд і вже не так гучно та жваво говорив.
«Батько вмирає», — це було перше, що я від нього почув.
«Не може бути! — вигукнув я. — Що з ним?»
«Удар. Нервове потрясіння. Він на волосину від смерті. Не знаю, чи застанемо ще його живим».
Можете собі уявити, Ватсоне, наскільки я був приголомшений цією новиною.
«Що трапилося?» — спитав я.
ebooksa