— А я і за тридцять років не буду інакша, як є тепер!
Меценас цілує її руку:
— За те вас шаную.
— За що?.. — посміхнулася пані Ольга.
— За характер. (Подає їй вино). Пані Олю… випиймо ж цю крадену чару, як, взагалі, крадені бувають хвилини людського щастя, випиймо її за нашу несподівану й щасливу зустріч на цьому новому континенті! Не згадуймо про минуле і не думаймо про майбутнє, живімо, прошу я вас, одним тільки моментом, моментом зустрічі двох добрих старих друзів… —
— Що були колись молоді?..
— Так, що були колись молоді…
Пані Ольга помовчала, подивилася на Меценаса:
— Дивлюся на вас і подивляю вас… як завжди, зрештою…
— Ого!
— Еге ж… Та цим разом подивляю вас за вашу подивугідну відпорність проти такої страшної недуги, яка називається — старість… Та ж у вас всього декілька сивих волосків!
Меценас присідається ближче неї:
— Так?.. Ану, придивіться краще.
Пані Ольга схилила голову на його рам’я, ніби мріє…
— А, знаєте, що деколи наше життя видається, як сон… Бо тільки часом у сні можна переживати такі хвилини, як, ось, тепер… Ви уявіть собі, що ще перед годиною я входила до цієї кімнати в такому поганому настрою, з такими чорними думками, знеохочена до життя і світа, до людей. А тепер у мене на душі немов би яке свято! І сама себе питаю: що трапилось?.. Невже один привітний погляд, одне ласкаве слово близької тобі людини може робити такі чуда? Перетворювати дійсність?..
— Стривайте, золотко моє, ви тут вдарили об філософію, а наше крадене вино, на дні якого лежить, саме, істина-істин, за той час нам стигне і процент з нього втікає…
— Ох, мені вже голова пішла ходором… То страшне, що ми тут робимо: прийдуть американці і скажуть нас… депортувати!
— Поперше, золотко моє, ми, покищо, нічого страшного не робимо, а подруге — ви занадто все драматизуєте, ось що я вам скажу!
— Невже?
— Еге! Не робіть ви з життя, прошу я вас, клясичної грецької трагедії з прологом і епілогом. Скажіть собі, що теперішній світ — це ярмаркова мелодрама і що в нашому житті відбувається все, приблизно, так, як у ляльковому театрі. Десь, там, за небесними лаштунками, сидить собі Той Найвищий Режисер і тримає, намотані на палець, ниточки химерної нашої долі… Мільйони, більйони таких ниток, прошу я вас! От, і була собі, між іншими, така одна кукла, яка тридцять років носила чорну тоґу і нічого більше не робила тільки пискувала в суді. І називалася — пан меценас! А одного красного поранку Той Великий Режисер стягнув із неї тоґу, одягнув ув „оверолі”, дав „мапу” до руки і сказав: „Стан! Доволі того пискування! Тепер починається клінування!” Ну, і що сталося?.. Наступив заколот атомів? Завалилася соняшна система?.. Нічого подібного! Кукла — лишилася куклою, тільки виконує інші рухи, скажім — інакше подриґує. (Випив чарку до дна).
ebooksa