Перелетні птахи

Один із новоприбулих сказав мені недавно:

— Знаєте, коли так стою під церквою і дивлюся на цього пана Крука, то маю таке враження, що то злий дух загніздився під Божим Домом. Може треба попросити о.о. Василіян, щоб покропили це місце свяченою водою?..

ЖИТТЯ, НЕНАЧЕ СОН…

Кабінет „менаджера” якоїсь-там компанії на котромусь-там поверсі якогось-там хмародера. Пізній вечір. У кабінеті відбувається чищення: крісла поскладані на письмовий стіл, килими лежать скручені під стіною, блищить свіжонаваксована долівка. Одне вікно створене настіж, а за ним бовваніє глибінь ночі. Вистрілюють в небо чорні башти хмародерів, а на них, немов тисячі котячих очей, мерехтять вогники вікон. Іздалеку — шум повільно засинаючої Метрополії.

Пані Ольга, в робочому хвартусі, чистить шматиною вікно і, навіть, не звернула уваги, коли увійшов Меценас, в „оверолях” і фантазійно перекривленій кашкетці на голові, з в’язанкою ключів на ланцюжку. Не помітивши пані Ольги, машерує хвацьким кроком посвистуючи арію Тореадора і щезає в сусідніх дверях.

На вежі найближчої церкви дзиґар видзвонює котрусь-там довгу годину. Пані Ольга випрямила згорблені плечі, чорна хустка сковзнулась з голови на рамена: в неї коси вже припорошені сивиною, але ще важкі та буйні. Лице колишньої красуні, що втратило принаду молодости, але ніколи не втратить шляхетної краси рисунку. Вигляд у неї притомлений, чоло спітніле. Пані Ольга стоїть отак з ганчіркою в руці, заслухана в гомін дзвонів…

Із прилеглих дверей виходить Меценас, вже без „оверолів”, перебраний в звичайний одяг, тільки призабута кашкетка ще бакириться на чубку голови. Курить. Мимоволі помітивши біля вікна сильветку пані Ольги, спинився наче вкопаний, недовірливо їй приглядається—

— Не хочеться мені вірити власним очам, але… —

Пані Ольга стрепенулась:

— Хто це?! Ні, неможливо!.. То ви, пане меценасе?..

— Ну, а хто ж би, ну, а хто ж би, золотко моє?.. Господи Боже, Ти направду часом твориш чудеса!.. Звідки ви тут взялися?

— Тут, на роботі, чи тут, в Америці?

— І на роботі, і в Америці.

— Тут, на роботі, я перший раз, а в Америці лише три тижні…

— Вітайте ж, вітайте, на цій вільній землі… в цьому місці всі кажуть — Вашінґтона, а я кажу — Авраама і поквапно додаю — Лінколна! (бере її за руку, хоче поцілувати).

— На цій вільній землі, кажуть, не вільно цілувати в руку?

— То лише на Давнтавні не вільно. Там панує інша етикета. А ми тепер на горішній частині міста!

— Ой, справді, на горішній: на якому-там сімдесятому поверсі! (Відтягаючи руку). Годі, годі, в мене руки забрукані.

— Не забрукані, тільки ушляхетнені брудною працею. Такі руки міг би цілувати сам пан цісар, як би жив донині…

— Ви завжди були великий джентелмен. Ще в Европі…