Пані Ольга ніжно кладе руку на його рам’я:
— Хтось, колись, в цій кімнаті, сказав, що не варто вертатися думками в минуле…
— Маєте рацію„… А те, що минуло, не згадуйте, пане-брате!..” Колись прекрасно співав цю арію Михайло Волинський!.. Кажуть, тепер, десь на фармі сидить…
— Скажіть дещо про себе, пане Михайле. Ви — сам?..
— Сам, як палець, золотко моє. Можна пустити легеньку музику?
— Будь ласка.
Меценас пускає радіо притишеним ходом…
— Так… Все пішло шкереберть і лягло в руїнах… Дружина, як знаєте, померла ще на першій еміграції. Один син пропав у Дивізії, другий загинув при УПА… А щоб картина нашої дійсности була доповнена, то недавно написали мені через Польщу, що невістку з дітьми вивезли червоні на Схід… (Помовчавши:) А ви?..
— Я — навпаки, приїхала сюди з численною родиною. Ми тягнулися всі разом, як цигани: брат, братова, дві заміжні дочки з чоловіками і внуками. Та й взяли собі, на додаток, такий непотрібний багаж, як бабцю…
— Агій, стільки їх, і пустили вас працювати?
— Та в цьому випадку я сама винна. Вони, власне, не пускали, відраджували, а я таки пішла. Відразу заразилася духом цієї країни. Тут бо кожний здається на власні сили і старається тягнути до кінця, рештками віддиху. А, поза тим, старим з молодими не подорозі. Вони мають свої клопоти, свої проблеми, яких ми вже не розуміємо, бо ми люди старої дати, пане Михайле— Перед ними, молодими, життя, майбутнє, а що перед нами?..
— Що перед нами?.. Один легенький вальчик! Чуєте?.. Якби спеціально для нас! Мадам!
Пані Ольга стягаючись:
— Пане Михасю, ну, що ви?.. Танцювати? Тут?..
— А хто тут бос?
Пішли в танець, закрутилися довкола стола під звуки „блакитного вальчика”. Пані Ольга з рум’янцями на обличчі:
— Ні… дякую, я вже задихалася… я вже ні до чого…
Меценас шармантно цілує її руку:
— Ну, що ви, золотко моє, та ж ви так легко ходите, як та мала Заклинська! Пізнати добру школу — Перемиський Інститут! Всі інститутки танцювали, як богині.
— Пригадалися давні часи…