Меценас роблено-драматично:
— Не згадуйте, не дозволяю! Категорично забороняю! Ніяких споминів, ніяких сантиментів! Спомини тягнуть людей до вікна, до Іст-Рівер, під колеса самоходів…
Пані Ольга мимовільно глянула з вікна в пропасть ночі…
— Ой, тягнуть, тягнуть…
— До речі! Що ви тут робите?
— А що ми всі тут робимо?.. Клінуємо.
— Но, но, золотко моє, не узагальнюйте, прошу я вас! Наприклад — стоячий перед вами Майкел (маю честь представитися!) є вже нині старшим помічником молодшого формана і має під своїм берлом оцей цілий поверх!
— Ох, вибачте, а я й не знала, що ви тут начальство! А я так стою дурно і не працюю!
— Не шкодить, можете собі сісти і не працювати. Медам!.. (Подає їй крісло).
— Ні, ні, дякую. Краще я закінчу свою роботу…
— Сідайте! Хто тут бос?
Пані Ольга нерішуче сідає. І в цій хвилині на столі дзвонить телефон. Меценас притьмом припадає до нього:
— Галов! Хто?.. А, містер Джонс! Єз. Ол райт. Окей. Ґуд бай!.. (відложив трубку). Кажу вам — що англійське, це прекрасна мова! Не треба вам великого запасу слів, принаймні в нашій клінерській професії: єз, окей, ґуд-бай, де-цо!
Пані Ольга встає з крісла:
— Пане меценасе, може я таки піду… Знаєте, я, просто, боюся: на протязі двох тижнів мене вже три рази звільняли з праці… Не хочу, щоб завтра звільнили четвертий раз.
Меценас саджає її назад:
— Золотко моє, ви знаєте хто це дзвонив? Містер Джонс! А ви знаєте, хто такий містер Джонс?.. Супер-супер-інтендент цього будиночку, пан, бог і володар, що має під своєю владою 148 клінуючих живих автоматів! А ви знаєте, що він мені сказав?.. „Майкел, я віддаю під твою руку всіх людей і всю роботу, бо мушу вийти на годину в пильній справі”. Як він сказав — на годину, то прийде за три, бо шануючий себе айриш так швидко не вертається з корчми. А ми за той час можемо свобідно погуторити.
Пані Ольга в задумі:
— Як колись… у Глибічку…
— Великім?