Чув її в кишені. Легенько всадив руку туди та обгорнув пальцями, щоб не зім’яти. Так забезпечений, рушив до кухні. Городюки пішли були додому, а директор казав, щоб Федорія послали до нього, як тільки з’явиться. Але Федорій перше хотів говорити з паничем.
— Дай Боже здоров’я, пане Федорій! — привітав старого Петро.
— Слава Ісусу Христу, — сказав старий, встаючи з лави. — Я до вас, паничу…
— Я до вас, не ви до мене, — перервав йому Зварич.
— Ні, я таки до вас.
— За вами приходила Настунька.
— Ая… казали мені діти, що була. Але мене не було дома, бо я щойно недавно з поля вернувся… Ви хочете завтра, паничу, до Львова їхати.
— Та хочу, але фіри не маю. Я, власне, хотів вас просити, щоб ви були такі добрі дати мені коні.
— Я й того прийшов. Чув я нині рано, що ніхто не похочує їхати, та й думаю собі: як же ж так!? Не ваша то власна потреба, а нас всіх. От і отця духовного рятувати, і до войська йти. Треба вам поміч дати. То й прийшов вам сказати, що я на завтра дам своїх коней.
— О, дай же вам Боже здоров’я, — втішився Зварич. — Воно довго не забавить, за два дні будете назад.
— А якби й довше — не велика річ. Робив я ще не такі дороги.
— А до Львова дорогу знаєте?
Старий Федорій щиро засміявся, аж йому зморшки подвоїлися.
— Чи дорогу знаю!? Дай вам Боже тільки літ, що я разів до Львова їздив. За моїх часів іде залізниці не було, а потім хоч і була, люди ще довго возами їздили.
— А щодо ціни, то я з вами не буду зговорюватися. Ви вже собі з паном директором полагодите.
Старий не зрозумів чи, може, вдавав, що не розуміє.
— Якої ціни?!. — запитався.
— За їзду до Львова.
Дід Федорій випростався як лиш міг і якимсь проречистим голосом заявив:
— Нехай мені панич не говорять такого. Я не для грошей згодився їхати. Для вас, молодих хлопців, то роблю, що йдете добровільно свою землю боронити, за найяснішого монарха постояти.
ebooksa