Напереді їхала повозка, а в ній пан, пані і діти. Зваричеві прийшов на думку утікач-дідич, про якого нині балакав зі Соляником. А коли ще побачив підводи з усяким добром і з грамофоном наверху, не сумнівався вже, що це той самий.
Тепер зрозумів, де подівався весь день дідич і чому щойно поночі їде далі. Військо задержало його на подвір’ї казарми і випустило вночі, щоб швидко переїхав місто та не викликував своєю появою паніки.
Здається, військо ще не знало тоді цього, що більше паніки робить гуркіт возів, коли вони їдуть ніччю і в противну сторону, як мали їхати і як марширує армія.
Каравана торохкотіла кованими возами по битій дорозі, а з обидвох сторін вулиці відчинялись вікна і виглядали з них вистрашені лиця заспаних золочівців.
Позаду каравани йшло кільканадцять коней. Зварич посміхнувся. Це та козацька сотня, що стільки наробила шуму і проти якої стрільці нині розпускали розстрільну. Перепустивши попри себе втікачів, дійшов нарешті до кватири і зараз кинувся на ліжко, змучений і маршем, і переживаннями. Всю ніч снилася йому війна.
Десь він ніби в Бужанах, боронить приходства, а москалі наступають. Під’їжджають на конях від сторони малинника, а він стоїть на веранді і стріляє зі старого «верндля». Наталка на городці і не може ніяк дістатися до хати. Нараз надбігає якийсь австрійський старшина і прицілюється з малої гарматки. Зварич придивляється, а це не гарматка, але труба від грамофона…
***
Ледве сірий, хмарний день заглянув у вікна домів, Зварич уже був на ногах, готовий до дороги. Потиху, щоб не збудити господарів, вивів ровер надвір і рушив пустою вулицею. Місто спало ще, сповите в ранню мряку, тільки де-не-де проривалась на хвилю тиша. То заторохкотів віз, то загегали гуси десь на передмісті. Ніяких познак війни, неспокою, хвилювання…
Зварич виїхав у чисте поле і, покинувши місто, покинув і думки про те, що в’язало його з ним. За час свойого перебування в Золочеві рідко коли летів гадками в Бужани, хоч як воно і дивно виглядало. Адже мав право, обов’язок і мав чого летіти думками туди… Але-нове життя, нове окруження, нові люди, а наді все завсіди нові вістки полонювали його увагу і забирали його думки. Тепер, коли раптом це все лишилося позаду, з подвійною швидкістю летіла думка в рідне село, до рідних людей…
— Що там діється? Чи здорові всі? Чи Наталка хоч раз подумала про нього?
Навіть не попрощався з нею, як від’їздив… Рано їхав — не було як. Вона ще спала як забита. А може?..
Переїжджаючи попри приходство, бачив, докладно бачив зелену хустку між деревами саду, але, мій Боже, може, ця хустка висіла там ще з вечора?? Зрештою, і служниця може мати зелену хустку!..
Думає Зварич про цю зелену хустку і ще дужче натискає на педалі. Швидко вертиться переднє колесо, підбираючи під себе безконечний шлях, що сірим полотном розіклався між нивами.
А на нивах копи і копи, куди не глянь, куди не звернись. Як величезні сірі птахи, що рівними рядами обсіли стерні і дрімають під навислою мрякою. Тихо там між ними, тільки ранній вітрець колоссям легенько подзвонює і десь під межею чіркають спросоння куропатви. Пізнає їх Зварич по голосу. Незадовго починається час ловів на них, час любого передосіннього ловецького сезону.
Та не на куропатви теперішнє літо, осінь, а може, і зима. Заполюють люди на людей, і не тільки рушницями, а всім, що може швидше досягнути і більше погубити отої двоногої звірини.
Як би на потвердження думок Зварича, із-за Вороняків загуділа гармата. Покотився той гуркіт по вижатих нивах, переплигнув через шлях і пірнув у сиву далечінь.
«Так ніби знову ближче, — подумав Зварич і натиснув на педалі.— Коби хоч не спізнитися назад і застати стрільців ще в Золочеві!..»
Із-за горбка вистрибнули чубки тополь. Останнє село перед Бужанами… Ще кілька кілометрів, одна гора, і вниз — просто до села. Тополі, що росли по краях двірської дороги, виглядали серед мряки, мов довгий ряд казочних лицарів, що станули муром проти ворога.
Зварич минув їх стрілою і зблизився до перших хат села. Нараз із-за корча вискочила перед ним на дорогу сіра постать, що ледве відрізнялась від сивої мряки.
— Halt! Wer da!
ebooksa