Не знати, чи покарано винних у тому вбивстві?!.. Напевно, бо Австрія все ж таки держава, котра має конституцію і шанує права своїх горожан. Тим більше військо!.. Хоч би це був навіть дурний Якимцьо… Поховали десь його вже давно і, може, призабули той страшний день… Наталка дуже любила його. Бувало, візьме тютюну в жменю і несе до дровітні. Якимцьо зуби шкірить з радости, зробить папіроску, викурить, а потім плює на долоню і гасить недокурок. Осторожний був…
Зварич незчувся, як серед отих думок під’їхав під останній горб перед Бужанами. Звичайно, злізав з ровера і йшов на гору пішки, але нинішній холодний ранок додавав енергії і бадьорости. Молодий хлопець чувся здоровим та дужим і легко «взяв» стрімку гору.
Звідси видно було Бужани як на долоні. Ось високі осокори коло камінного хреста, трохи далі, на майдані, школа, а ще далі, направо, приходство, закутане в мряку сльотливого ранку. Село ще не розбудилось зовсім. Десь-не-десь забрехала собака і когути піяли, мов наврочені,— сльоту пророкували.
На вид села збудилось у Зваричеві бажання якнайшвидше бути в ньому. Стільки днів минуло від його останнього побуту, а то не мирний час, що слимаком лізе і по-слимачому змінює відносини…
Ровер швидко нісся по стрімкій гладкій дорозі… Ось уже перші хати, ось уже громадська управа… Заїхав під школу і, оставивши ровер біля огорожі, побіг на задній вхід. Першу стрінув наймичку Юстину. Заспана і немита, брала воду коло криниці.
— Дай Боже здоров’я, Юстинко! — крикнув їй на привіт.
Юстина закліпала з дива очима і всміхнулася від вуха до вуха.
— Господи! Паничу, а ви звідки?
— Як — звідки? — здивувався Зварич. — 3 Золочева!
— А пан директор казали вчора, що ви вже вийшли з Золочева кудись і що тяжко буде вас відпитати. Збиралися нині їхати.
— Коли ми мали вийти?!
— Та таки вчора ввечір. Хтось доповів пану директорові, що ви і другі кудись пішли.
Зварич вірити не хотів, щоб це могло бути правдою. Вчора вечером вимарширували з Золочева на ту славну оборону міста і ще цієї самої днини знали про це в Бужанах. Вістка, ця бистролетна птаха, вже вспіла долетіти сюди.
— А знаєте, паничу: нашого єгомосця вчора шандарі забрали… — говорила Юстина. — Там такий плач. Пані і пан ходили до їмосці.
Зварича наче хтось окропом злив.
— Що ти кажеш?! — сказав більше вже до себе, як до Юстинки, і побіг до хати.
Підійшов під двері дядьків і постукав. Тихо… Тільки чути рівномірний хропіт дядька, знаний і незрівнянний на цілу околицю. Постукав удруге сильніше і довше.
— Хто там? — почувся зсередини змінений голос дядька.
Зварич натиснув клямку і ввійшов до кімнати. Занавіски на вікнах були спущені, і в кімнаті панувала сутінь.
— Хто то? — якось ніби злісно, ніби з острахом запитав Городюк.
ebooksa