— Зачекайте ще! Маєте час, — просив Полоз. — Може, щось перекусите?!..
На таку небувалу пропозицію Городюк підсміхнувся до Петра і, може, іншим разом радо пристав би на неї. Але тепер не було часу на те.
— Ні, спасибі вам, не трудіться. Ми таки поїдемо…
В тій хвилі ввійшла до кімнати Полозова і святочним голосом попросила всіх на снідання.
Не помогли ніякі викрути. Мусили врешті сісти за стіл і випити з Полозами чай.
І Городюк, і Петро роздумували над небуденною подією. Що могло спонукати отих старих скупиндрягів до такої щедрости?:. Страх, воєнний настрій чи родинний сентимент?!..
Але по сніданку сталася подія, ще більш небувала, ще більш несподівана.
— Петре, ходи-но зі мною на хвильку! — сказав Полоз до Зварича і попросив його до свойого кабінету.
Таємничий тон цього зазиву немало здивував Петра. Поза плечі Полоза він перекинувся поглядом із Городюком, який аж губу з дива відчинив.
Ввійшовши в кабінет, старий замкнув за собою двері і… витягнув портмонетку.
— Війна, Петрусю, не жарт, — говорив при цім. — Багато біди прийдеться тобі зазнати… Не раз не доїш… Може, не довезуть харчів, може, треба буде купувати…
— Що, вуйко… гроші?!.. — аж настрашився Петро. — Я не візьму…. Мені не треба. Врешті, я буду мати свої…
Полоз відвернув очі від портмонетки і глянув з докором на Петра.
— Що таке? Дурниці говориш: не треба грошей!
Видобув з портмонетки якийсь банкнот і пхав його в руку Петрові. Петро цофнув руку.
— Ні, вуйку, я таки не візьму, — сказав щиро і немов трохи завстиджено.
Полоз схвилювався.
— Чому не візьмеш? Чи тому, що я твій свояк?!
— Але ж ні…— зам’явся Петро. — Але тому, що мені не треба.
— Треба, не бійся. Бери, як дають…
ebooksa