— Коли буде потяг?..
— Бійтеся Бога, чому нема потяга?..
— Де ж той обіцяний?..
Залізничник успокоював, сам не менше перестрашений, і старався якнайшвидше видобутись з обіймів товпи.
— Нічого з цього не буде, — сказав Городюк до Петра. — Не виглядає, щоб потяг швидко надійшов.
Але для певности пішов до уряду за інформаціями. Там сказали йому, що потяг напевно відійде, але коли — не знати, бо спізнений.
Городюк вийшов і махнув безнадійно рукою.
— Нема що чекати!
— А що ж я зроблю?! — журився Петро.
— Поїдеш возом до Львова. Вертаймо назад до Бужан, а звідтам завтра рано просто на Львів.
— Нема іншої ради! — погодився Петро, радий, що ще нинішній день перебуде в Бужанах.
Решта бужанських новобранців теж не мала нічого проти цього, і віз рушив битим шляхом у сторону рідного села.
В Бужанах пані і панночка Керницькі ждали на Городюка, як на спасення. Він мав же ж їм дати перші вістки про заходи коло звільнення отця Еміліяна.
Коли на подвір’ї з’явився і Петро, вони аж ізжахнулися. Поворот Петра не віщував нічого доброго. Але Городюк зацитькав і потішив їх якось, хоч сам немало загризся перешкодами, які тепер виринули.
Пані Керницька на все годилася, всьому притакувала. Її великі добрі очі спочивали весь час на Городюку, мовби від нього залежало звільнення чоловіка.
— Тільки прошу вас, Петре, — сказала, звертаючись до Зварича, — їдьте якнайскоріше до Львова. Я вас, правда, випихаю з дому, але ви самі знаєте, о що розходиться.
— Але ж, пані добродійко, я їду хоч би зараз, — відповів Петро і… дивився на Наталку.
Наталка не просила, щоби їхав, і не могла казати, що ще має час. Сиділа мовчки, понуривши голову, і тільки слухала. Чула вона добре не тільки розмову, але й очі Петра, що весь час блудили по ній…
— Чим же ж ви поїдете? — питалася пані Керницька.
— Не знаю ще. Я міг би їхати ровером, але готово так розмокнути, що далеко не заїду. Мушу піти спитатися хлопців, що зі мною вибираються, може, котрий з них візьме свої коні.
ebooksa