— Завтра, скоро світ. Коби тільки були коні.
— Ти вже кіньми не журися. Зараз… до Львова є яких 65 кілометрів… Виїдете зрання, то можете бути на вечір у Львові. Але ліпше заїхати в якесь село під Львовом і щойно другої днини в’їхати до міста. Вигідніше по дневі, і коней нема так де поставити на нічліг. — А звертаючись до Керницької: — Я зараз-таки в вас, пані, сідаю і пишу листи. А ви дайте служницю, нехай піде до старого Федорія і попросить його сюди.
— А ти, — знову звернувся до Петра, — піди додому, положися, відпічни, бо завтра перед тобою дорога.
— Я не змучений. Що мені таке!.. — відповів легковажно Петро.
— Чого додому? — обізвалася пані Керницька. — От я вам постелю подушку в салоні на отомані, кладіться і спіть.
— Цілую ручки, пані добродійко, я зовсім не хочу спати.
— То бодай собі полежите.
— Наталко, — звернулася до дочки, — дай там яку подушку до салону.
— А я попрошу листового паперу і чорнила, — обізвався Городюк.
— Маєте в канцелярії, прошу за мною, — і вийшла з Городюком з кімнати.
За хвилю остався в їдальні тільки Зварич. Тета з панею Керницькою кудись пішла (чи не до кухні каву робити), дядько засів у канцелярії писати листи, а Наталка стелила йому в салоні.
Їдальня була між салоном і спальнею старих Керницьких, і Петро знав, що Наталка, коли схоче взяти зі спальні подушку, мусить переходити через його покій. Ждав на ту хвилю і заразом боявся цього. Від часу, як перший раз поцілував її, відносини між ними змінилися, стали якісь немов натягнуті. Те, що передше випадало, тепер соромило і його, і її.
Ось Наталка за стіною стелить йому. Колись був би просто зайшов туди і балакав свобідно. Тепер чогось не мав сміливости, так, ніби воно непристойно і «ще хтось собі Бог зна що подумає».
Чекав на більш підходящий момент, коли вона буде переходити через їдальню. Але Наталка, хоч і крутилася коло дверей, до кімнати не входила. Вже зібрався був Петро на відвагу, щоб бодай крізь двері заговорити, коли вони відчинилися і на порозі станула Наталка.
— Прошу кластися, вже постелене, — сказала тихо і замкнула двері назад.
Петро встав і хвильку здержав віддих та надслухував. Почув, як замкнулися двері від канцелярії, і щойно тоді ввійшов до салону. Зараз біля дверей стояла у кутку отомана, тепер застелена постіллю.
«Звідки вона подушку взяла?» — подумав Петро і відкинув ковдру. На білій пошивці виднілися вигаптувані букви: Н. К.
Ці дві букви розв’язали загадку. Наталка спала в канцелярії і звідтіля принесла подушку. Не знати, чи Наталка принесла її тому, що не хотіла переходити через їдальню, чи, може, тому, щоби Петро спав на її подушці?!..
Петро швидко розібрався і потонув у сніжно-білу постіль. Обвіяв його запах білих бозів — улюбленої парфуми Наталки. Притулив лице до подушки і мріяв про золоте волосся під зеленою хусткою, про сині очі в тіні чорних вій і про точені ручки, що гадюкою обвилися були довкруги його шиї. Білі бози оп’янювали його мозок, і здавалося йому, що кохана дівчина при нім так дуже-дуже близько… Хоч встидався тієї думки, хоч відганяв її від себе — вона повертала, як уперта оса.
Надворі тарабанили важкі каплі води по ринві, під дзеркалом тикав старосвітський годинник, а в кухні теркотів млинок від кави. Не встоїться супроти цієї монотонної музики хоч би який мрійник! І білі бози, і дівоча подушка, і привабливі образи закоханої уяви розплилися, затерлися, зникли. Склеїлися розмріяні очі хлопця, і до музики дощу, годинника та млинка долучився ще глибокий віддих здорових Петрових грудей…
ebooksa