— Їдьте нашими. Тамті, від повозу, повезли мужа, але ще є бороняки.
— Ні, пані, — спротивився Городюк, — вам коні конечні тут, на місці. Як не поїде ніхто з хлопців, то я найму підводу.
— Йди, Петре, — сказав, звертаючись до вихованка, — розвідай, умовся, щоби я знав, як стоїть справа. За той час піду додому, трохи пересплюся, бо таки змучила мене нинішня поїздка…
Вийшли обидва разом з приходства, і зараз за ворітьми звернувся директор до Петра:
— Слухай, хлопче! Щоби ти часом не вирвався з тим усім, що ми нині почули і побачили.
— Добре, дядьку, я не буду.
— Бачиш, я так боявся, щоб ти не почав оповідати. Не треба. Ще їм до жури бракує страху! А воно дурниця… Звичайний військовий маневр.
Розійшлися…
Петро пішов шукати своїх військових товаришів, а Городюк поплівся додому, змучений дорогою, враженнями, а якби хтось докладніше заглянув у його душу, то й деякими сумнівами щодо швидкого звільнення отця Еміліяна.
Довго не вертався Зварич із села. Городюк уже й виспався, вже збирався на обід до Керницьких (Городюки нині не варили), а Петра ще не було. Не дочекавшись його, Городюк пішов сам. Щойно коло четвертої пополудні вернув Петро. Пані Керницька хотіла зараз дати йому щось їсти, але Петро подякував. Пополуднував, як казав, добре в Василя і зовсім не голодний.
— Чого ж ти так довго сидів? — запитала його пані Городюкова.
Петро сердито мотнув головою.
— Чого?!. Тета не знають наших людей?!. Все добре, як хтось їм щось робить, але коли треба самим що-небудь, то їх тоді нема.
— Ну?! — спитався Городюк.
— Ніхто не хоче їхати! Кожний каже: «Я би з охотою… але… може б, тамтой поїхав. Йому легше!..»
— Значить, ти не маєш підводи?
— Не маю.
— То чого ж було сидіти так довго? Треба було вернути назад.
Зварич усміхнувся вдоволено.
— Вже-то я дурно не сидів. Зійшлися до Василя хлопці, я там їм дещо розповідав і завтра ще один їде.
ebooksa