Хрестоносці

Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:

Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?

Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.

Ні,— відповів Збишко,— потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.

Обличчя абата почало наливатися кров"ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:

—Твої обітниці — полова, а я — вітер, розумієш?

От!

І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:

—В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі — я сам!

Почувши це, незвиклий до опору абат аж задихнувся, і йому на якийсь час одібрало мову. Настало зловісне мовчання, яке нарешті порушив Мацько:

—Збишку! — вигукнув він.— Опам"ятайся! Що з тобою!

Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:

—Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!

Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: — Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.

—Бійся бога! —вигукнув Мацько.

Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.

Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:

Чому ж ти нічого не казав?

Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу — і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...

Чи вони ж хоч живі? — спитав Мацько.