Хрестоносці

«Господи милосердний!— подумав Мацько.— І цей дурний Збишко відцурався такої дівчини!»

XIX

А тимчасом «дурний Збишко» виїхав з Богданця з тяжким серцем. Насамперед було йому якось самотньо й незвично без дядька, з яким він багато років не розлучався і до якого так звик, що тепер не міг собі уявити, як обійдеться без нього в подорожі й на війні. Подруге, жаль йому було й Ягенки, бо хоч він і запевняв себе, що їде до палко любимої Данусі, але тільки тепер відчув, як з Ягенкою було радісно і як без неї може бути сумно. Він сам здивувався і навіть занепокоївся з свого жалю, бо сумував за нею не так, як брат за сестрою. Він спостеріг, що «сумує» за тим, щоб узяти її попід боки та посадити на коня, щоб зняти з сідла, щоб переносити через струмки, викручувати їй мокрі коси, ходити з нею по лісі, дивитись на неї й «радитися» з нею. Він так до неї звик, і так йому було з нею добре, що тепер, думаючи про все це, він зовсім забув, що їде в далеку дорогу в Мазовію, натомість перед очима постала Ягенка, коли вона допомогла йому в лісі звалити ведмедя. І йому здалося, що це було вчора, так само ніби вчора ходили вони за бобром до Одстояного озерця. Він тоді не бачив, як вона пливла за бобром, а тепер йому здалося, що бачить її, ї його одразу пойняла млість, як і тоді, коли кілька тижнів тому вітер пожартував з Ягенчиною сукнею. Потім він згадав, як вона їхала пишно вбрана до костьолу в Кшесню і як він дивувався, що така проста дівчина раптом здалася йому панною знатного роду, яка велично сиділа на коні. Від цих спогадів серце його сповнила якась невиразна тривога, якісь солодкі й сумні бажання. А коли подумав, що міг зробити з нею, чого б забажав, згадав, як вона дивилась йому в очі. та як горнулася до нього, то ледве міг всидіти на коні. «Якби я зустрів її де-небудь, то був би хоч попрощався та обняв,—думав він,—може б, мені полегшало». Але враз відчув, що це неправда і що йому не полегшало б, бо тільки на згадку про таке прощання гарячі іскри обсипали його шкіру, хоч надворі був приморозок.

Нарешті він злякався цих спогадів, що надто вже нагадували хтивість, і обтрусив їх з душі, як сухий сніг з плаща.

— До Дануськи їду, до моєї найлюбішої! — сказав сам до себе.

І він зрозумів, що то інакше кохання — благородніше, ніжніше і не таке палке. Поступово, в міру того як у стременах мерзли ноги, а холодний вітер остуджував кров, всі думки його полинули до Данусі Юрандівни. Їй він справді був зобов"язаний життям. Якби не вона, голова його давно вже покотилася б по краківському ринку. Адже з того часу, коли вона при городянах і рицарях сказала: «Він мій!» і тим самим вирвала його з катівських рук, він належить їй так, як невільник панові. Не він її, а вона його взяла; і тут нічого не вдіє ніякий опір Юранда. Тільки вона одна могла б його відштовхнути, як може відштовхнути пані слугу, хоч він і тоді не одійшов би далеко, бо його зв"язує з нею дана їй обітниця. Але він подумав, що вона його не відштовхне, навпаки — швидше піде за ним з мазовецького двору на край світу, а подумавши так, почав вихваляти її в душі на шкоду Ягенці, немов тільки вона винна була, що його обсідали спокуси та двоїлося серце. Тепер він забув про те, що Ягенка вигоїла старого Мацька і що без її допомоги, може б, тоді вночі ведмідь здер би йому з голови шкіру; він навмисне підбурював себе проти Ягенки, вважаючи, що таким чином догодить Данусьці і виправдається перед самим собою.

В цей час над"їхав посланий Ягенкою чех Глава, ведучи з собою нав"юченого коня.

—Слава Ісусу! — привітався він, низько кланяючись.

Збишко бачив його раз чи два в Згожелицях, але тепер не впізнав і відповів:

Навіки слава! А хто ти такий?

Ваш слуга, славутний пане.

—Як то мій слуга? Он мої слуги,— сказав той, показуючи на двох турчинів, подарованих йому Сулимою Завішею, та на двох здорованів-парубків, що їхали верхи і вели з собою рицарських огирів,— ото мої, а тебе хто прислав?

Панна Ягенка Зихівна із Згожелиць.

Панна Ягенка?

Збишко тільки що обурювався проти неї, серце його було ще повне неприязні, і він відказав:

—Вертайся ж додому та подякуй панні за ласку, бо ти мені не потрібний.

Але чех заперечливо похитав головою.

—Не вернусь, пане. Мене вам подарували, а до того ж я заприсягся до смерті вам служити.

Якщо тебе мені подарували, тоді ти мій слуга?

Ваш, пане.

— Отже, я тобі й наказую вернутися.