Хрестоносці

—Я твій бранець.

—Дай руку, — відповів Збишко. — Ти мій брат, а не бранець.

Вони подали один одному руки й сіли до вечері, яку чех наказав приготувати ще раніш. Під час вечері де Лорш з неменшим здивуванням дізнався, що Збишко, незважаючи на лист, не розшукав Данусі і що комтури не визнали чинності охоронної грамоти, посилаючись на воєнний час.

—Тепер я розумію, чого ти тут,— сказав де Лорш Збишкові,— і дякую богові, що він зробив мене твоїм бранцем. Орденські рицарі віддадуть за мене кого ти схочеш, інакше на Заході зчинився б великий галас, бо я походжу із знатного роду...

Він раптом ударив себе рукою по мисюрці вигукнув:

—Присягаюсь всіма реліквіями Аквізграна! Адже на чолі підкріплень, що йшли до Готтесвердера, були Арнольд фон Баден і старий Зігфрід де Леве. Ми, знаємо це з листів, які надійшли до замка. Невже їх не взяли в полон?

— Ні! — вигукнув. Збишко, схоплюючись з місця.— Не взяли нікого з значніших! Але, боже мій! Ти повідомляєш мені важливу новину! Боже мій! Є ще інші бранці, від яких я довідаюсь, поки їх не повішали, чи не було коло Зігфріда якої-небудь жінки.

І Збишко гукнув до слуг, щоб вони світили йому скалками, й побіг у той бік, де Скірвоїлло захопив полонених. Де Лорш, Мацько і чех побігли за ним.

—Слухай! — сказав йому по дорозі гельдернець.— Випустиш мене на слово честі, і я сам шукатиму її по всій Пруссії, а як знайду, то повернуся до тебе, і тоді ти виміняєш її на мене.

—Якщо вона жива! Якщо жива! — відповів Збишко. Тимчасом вони добігли до Скірвоїллових бранців.

Одні з них лежали навзнак, другі стояли коло стовбурів дерев, міцно прив"язані до них ликом. Полум"я скалок яскраво освітлювало голову Збишка, і очі всіх нещасних звернулися до нього.

Раптом відкілясь залупав виразний розпачливий голос:

—Пане мій і оборонцю, рятуй мене!

Збишко вихопив з рук слуги кілька палаючих скалок, підбіг з ними до дерева, від якого лунав голос, і, піднявши вогонь угору, вигукнув:

Сандерус!

Сандерус! — здивовано повторив чех.

А він, не мігши ворухнути зв"язаними руками, витягнув шию і знову вигукнув:

—Змилуйтеся!.. Я знаю, де Юрандова дочка!.. Рятуйте мене!

XXI

Слуги зараз же розв"язали Сандеруса, але тіло його настільки отерпло, що він упав на землю, а коли його підвели, кілька разів умлівав, бо був дуже змучений. З наказу Збишка його повели до вогнища, нагодували й напоїли, натерли салом і вкрили теплими шкурами, але все марно. Сандерус ніяк не міг прийти до пам"яті, а далі так міцно заснув, що чех насилу розбудив його аж другого дня опівдні.

Збишко, якого пекла нетерплячка, зараз же прийшов до нього. Проте спочатку не міг нічого дізнатися: чи то від пережитого страху, чи від полегкості, яка завжди поймає слабодухих після того, як минає небезпека,— Сандерус так розплакався, що марно силкувався відповісти на запитання Збишка. Ридання стискали йому горло, губи тряслися, а з очей лилися такі рясні сльози, ніби з ними мало витекти і його життя.