Хрестоносці

22
18
20
22
24
26
28
30
XXII

До бойовиська, де Скірвоїлло побив німців, їхати було легко, бо всі знали дорогу. Вони дісталися туди незабаром і поспішили якнайшвидше проїхати далі через нестерпний сморід від непохованих трупів. Проїжджаючи, вони сполохали величезні зграї вовків, круків та галичі, потім почали шукати на дорозі слідів. І хоч дорогою недавно пройшов цілий загін, однак бувалий Мацько легко знайшов на втоптаній землі відбиток величезних копит, що йшли в зворотному напрямку, і став пояснювати менш досвідченій в воєнній справі молоді:

— На щастя, після битви не було дощу. Дивіться: Арнольдів кінь, що носить великого чоловіка, і сам мусить бути великий. Причому не трудно зміркувати, що, втікаючи скоком, він повибивав глибші ямки, ніж тоді, коли їхав у цей бік ступою. Дивіться, хто не сліпий, як на вологій землі знати підкови! Дасть бог, вислідимо псявір, аби тільки вони раніш не сховалися де-небудь за мурами.

Сандерус казав,— відповів Збишко,— що тут поблизу немає замків, і так воно й є, бо цей край хрестоносці зайняли недавно і не встигли його забудувати. То де ж їм сховатися? Хлопи, які тут жили, перебувають у Скірвоїлла в таборі, бо це такий самий народ, як і жмудини... Села, як казав Сандерус, самі німці попалили, а жінки з дітьми поховалися в лісових хащах. Якщо не будемо шкодувати коней, то доженемо їх.

Коней треба шкодувати, бо коли нам навіть пощастить, то потім в них буде наш порятунок,— сказав Мацько.

Рицаря Арнольда,— втрутився Сандерус,—у битві хтось ударив келспом у спину. Він на це не зважав і згарячу бив та вбивав, але потім йому, мабуть, стало погано, бо так завжди буває, що спочатку байдуже, а потім болить. Через це їм не можна дуже швидко втікати, а може, треба буде й відпочивати.

Ти казав, що з ними нема ніяких людей? — запитав Збишко.

— Є тільки двоє, котрі везуть між сідлами ноші, а крім них рицар Арнольд і старий комтур. Було їх чимало, та жмудини, догнавши, повбивали їх.

Ми зробимо так,— сказав Збишко,—Тих людей, котрі їдуть з ношами, пов"яжуть наші слуги, ви, дядьку, схопите старого Зігфріда, а я вдарю на Арнольда.

Ну,— сказав Мацько,— з Зігфрідом я впораюсь, бо, хвалити бога, сила в кістках ще залишилась! Але ти на себе не дуже надійся, бо той Арнольд, мабуть, справді велетень.

Овва! Побачимо! — відказав Збишко.

Дужий ти, дужий, цього я не заперечую, але є й дужчі за тебе. Хіба ти забув про тих рицарів, котрих ми бачили в Кракові? Пана Повалу з Тачева ти подужав би? А пана Пашка Злодія з Біскупиць, а тим більше Завішу Чорного? Га? Не дуже задавайся та дивись добре.

Ротгер теж був не з хирлявих,— буркнув Збишко.

—А для мене знайдеться робота? — запитав чех. Але Мацько не відповів нічого, бо думав про щось

своє.

—Якщо бог поможе,— сказав він,— то потім нам аби тільки дістатися до мазовецьких лісів! Там уже буде безпечно, і все скінчиться назавжди.

Але через деякий час він зітхнув, бо, мабуть, подумав, що й тоді не все скінчиться і що треба буде щось робити з нещасною Ягенкою,

Ех,— пробурмотів він,— дивні діла твої, господи. Не раз я думав, чому б тобі було спокійно не одружитися з нею, а мені спокійно сидіти коло вас... Найчастіше воно так і буває, і з-поміж усієї шляхти нашого королівства тільки ми одні тиняємось по різних краях та нетрях, замість спокійно господарювати у себе вдома.

Воно то правда,— відповів Збишко,— але, мабуть, така вже воля божа!

Якийсь час вони їхали мовчки, потім старий рицар знову звернувся до небожа:

Ти віриш оцьому волоцюзі? Хто він такий?