Хрестоносці

А хто ти такий? І що ти робив у хрестоносців?

Хто я такий, вельможний рицарю, — відповів волоцюга,— нехай вам скаже оцей хоробрий князь,— показав він на Збишка,— і оцей мужній чеський граф, який мене вже давно знає.

На нього, видно, почав діяти кумис, бо він пожвавішав і став говорити до Збишка гучним голосом, в якому не чути було й сліду недавньої кволості.

Пане, ви двічі врятували мені життя. Без вас мене були б з"їли вовки або спостигла б кара єпіскопів, намовлених моїми ворогами (о, який підлий цей світ!). Вони видали наказ переслідувати мене за продаж нібито несправжніх реліквій. Але ти, пане, прихистив мене; завдяки тобі і вовки мене не зжерли, і переслідування нічого не помогло єпіскопам, бо мене вважали за одного з твоїх людей. Ніколи мені не бракувало в тебе ні їжі, ні питва — луччого за оце кобиляче молоко, яким я гидую, але якого вип"ю ще, аби довести, що убогий прочанин не відступає ні перед якими злигоднями.

Розказуй, блазню, швидше, що знаєш, і не клей дурня! — вигукнув Мацько.

Але Сандерус припав до бурдюка, спорожнив його цілком і, немов не чуючи Мацька, звернувся до Збишка:

За це я й полюбив тебе, пане. Святі, як каже пи-

саніє, грішили по дев"ять разів на годину, отож і Сан-

дерусові інколи трапляється согрішити, але Сандерус не був і не буде невдячним. Тому, коли у тебе сталося нещастя, пам"ятаєш, пане, що я тобі сказав? Я сказав,

що піду від замка до замка і, навчаючи по дорозі лю-

дей, шукатиму твоєї втрати. Кого я тільки не питав! Де я тільки не бував! Про це довго довелося б розказувати. Досить того, що я знайшов її і з того часу причепився до старого Зігфріда, як реп"ях до кожуха. Я став

його слугою і ходив за ним невідчепно від замка до

замка, від комтурії до комтурії, від міста до міста, аж до останньої битви.

Збишко тимчасом подолав хвилювання і сказав:

Я тобі вдячний, і нагорода не мине тебе. Але зараз відповідай на моє запитання: ти можеш присягпутися спасінням душі, що вона жива?

—Присягаюся спасінням душі! — поважно відповів Сандерус,

—Чому Зігфрід виїхав із Щитна?

— Не знаю, пане, тільки догадуюсь: він ніколи не був старостою в Щитні, а виїхав звідти, можливо, тому, що боявся наказів магістра, котрий, була чутка, писав до нього, щоб він віддав бранку мазовецькій княгині. Може, він через той лист і втік, бо душа його закам"яніла від болю та жадоби помсти за Ротгера. Кажуть, той нібито був його сином... Не знаю вже, як воно було, тільки знаю, що від люті він став несповна розуму і що поки живий, доти Юрандової дочки — хотів сказати: молодої пані — з рук не випустить.

—Все. це мені здається дивним, — раптом перебив Мацько,— бо коли той старий пес так заповзявся на Юрандову кров, то вбив би Дануську.

— Він і хотів це зробити,—відказав Сандерус,— але з ним щось таке трапилось, що він був аж захворів тяжко й мало не пустився духу, його люди багато про це нишком балакають. Одні кажуть, що він, ідучи вночі на вежу, щоб замордувати молоду пані, натрапив на нечисту силу, інші — на ангела. Як би там не було, його знайшли на снігу коло вежі непритомного. Ще й тепер, коли згадає про це, у нього на голові їжиться волосся, а тому ні сам не сміє підняти на доньку Юранда руки, ні іншим наказати не може. Він возить з собою німого, давнього щитнинського ката, але невідомо для чого, бо той також боїться, як і всі.