Ні! — сказав він. — Дасть бог, і я повернусь до Богданця, але тепер мені треба їхати в іншу дорогу.
От тобі й раз!— вигукнув Мацько.— Я казав, що вже кінець, а виходить — не кінець! Бійся бога, Збишку!
—Ви ж знаєте, яку я дав обітницю.
Хіба це причина? Нема Дануськи, нема й обітниці. Смерть звільнила тебе від присяги.
Звільнила б моя смерть, а не її. Я присягався рицарською честю! Чого ж ви хочете! Рицарською честю!
Кожне слово про рицарську честь чудодійним способом впливало на Мацька. Крім господніх, заповідей та релігійних приписів він керувався в житті небагатьма правилами, але керувався ними непохитно. — Я тобі не кажу, щоб ти не додержував присяги.
—А що ж ви кажете?
— Кажу те, що ти молодий і на все ще маєш час. їдь зараз з нами. Відпочинеш, скинеш з себе горе й журбу, а потім поїдеш, куди захочеш.
— Ну, то я вам скажу щиро, як на сповіді,— відповів Збишко,— Як ви бачите, я їжджу, куди треба, розмовляю з вами, їм і п"ю, як кожна людина, але, якщо казати правду, то в душі нічого не можу з собою вдіяти! Нічого в мені нема, крім смутку, нічого, крім журби, нічого, крім гірких сліз, що самі котяться з очей!
—Саме через те тобі серед чужих і буде ще гірше.
—Ні! —відповів Збишко.—Бог свідок, що в Богданці я б остаточно захирів. Коли я кажу вам, що не можу, то таки не можу! Війни мені треба, бо на полі бою воно все легше забувається. Відчуваю, що як виконаю обітницю, як зможу сказати цій спасенній душі: «Я все виконав, що обіцяв»,— аж тоді мені полегшає. А раніш — ні! Не вдержали б ви мене в Богданці й на припоні...
Після цих слів у кімнаті залягла така тиша, що було чути, як під стелею літають мухи.
Як має хиріти в Богданці, то нехай краще їде,— нарешті озвалася Ягенка.
Мацько заклав руки за шию, як він робив завжди, коли дуже хвилювався, потім зітхнув і сказав:
—Ех, господи милостивий!.. А Ягенка говорила далі:
Збишку, але ти заприсягнися, що як бог тебе збереже, ти не залишишся тут, а повернешся до нас.
А чого б мені не повернутися! Звісно, що не мину Спихова, але тут не залишусь.
Якщо ти турбуєшся за труну,— тихо сказала дівчина,— то ми перевеземо її до Кшесні...
—Ягусю! — схвильовано вигукнув Збишко. І в пориві вдячності припав до її ніг.
Старий рицар постановив собі неодмінно супроводити Збишка до Вітольдового війська, але той не хотів про це й слухати. Він уперто наполягав, що поїде самодин, лише з трьома верхівцями-слугами, з котрих один мав везти харчі, другий зброю й одежу, третій ведмежі шкури для спання. Марно Ягенка й Мацько благали його, щоб узяв з собою хоч Главу — як зброєносця випробуваної сили й вірності. Збишко уперся на своєму, кажучи, що йому треба забути про свою невідступну журбу, а присутність зброєносця якраз нагадувала б йому про все, що було й минулося.
ebooksa