Хрестоносці

— Може, вона зробила це й тому, щоб не розминутися з нами,— сказав старий рицар.— Я давно вже не бачив її і радий буду побачити, бо знаю, що дівчина зичить мені добра. Мабуть, виросла і стала ще краща, ніж була.

А Збишко сказав:

Вона дуже змінилася. Була гарна завжди, але я пам"ятаю її простою дівкою, а тепер їй... хоч у королівські покої.

Невже так змінилася? Та воно й зрозуміло: Ягенка ж із старовинного роду Ястжембців із Згожелиць, у котрих бойовий клич «На учту!».

Вони трохи помовчали, потім старий рицар озвався знову:

—Мабуть, воно так і буде, як я тобі казав, що їй захочеться до Згожелиць.

—А мені дивно, що вона звідти виїхала.

—Виїхала тому, що хотіла бути коло хворого абата, який не мав належного догляду. До того ж Ягенка боялася Чтана й Вілька, а я сам сказав їй, що її братам буде безпечніше без неї, ніж з нею.

—Звичайно, нападати на сиріт вони не будуть. Мацько задумався.

—Але бог його знає, чи не помстилися вони мені за те, що я вивіз її, і чи зосталася з Богданця хоч одна поліняка! Не знаю також, чи здолаю оборонитися від них, як повернусь. Вони молоді й дужі, а я старий.

—Е, це вже кажіть тому, хто вас не знає,— відповів Збишко.

Мацько говорив це так, аби говорити, бо йому хотілося чогось іншого, і тепер він тільки махнув рукою:

—Аби я був не хворів у Мальборзі, то ще було б сяк-так! — сказав старий рицар.— Але про це поговоримо в Спихові.

Переночувавши в Плоцьку, вони ранком другого дня вирушили до Спихова.

Дні були ясні, дорога суха, легка й безпечна, бо хрестоносці після останніх переговорів припинили розбійницькі напади коло границі. Зрештою, обидва рицарі належали до тих подорожніх, яким розбійникові краще б уклонитися здалека, ніж зачепити зблизька, тому вони їхали швидко і на п"ятий день після виїзду з Плоцька без ніяких пригод прибули до Спихова. Ягенка, віддана Мацькові, як найкращому другові, зустріла його, немов батька. А він, хоч і не був дуже чутливим, однак зворушився доброзичливістю любимої дівчини, і коли трохи згодом Збишко, розпитавши про Юранда, пішов до нього і до Данусиної труни, старий рицар глибоко зітхнув і сказав:

—Що ж! Кого бог хотів узяти, того взяв, а кого хотів залишити, того залишив, і я так думаю, що наші злигодні та мандрівки по всяких хащах і бездоріжжі скінчилися.

Трохи помовчавши, додав:

— І де тільки господь нас за останні роки не носив! — Але рука господня вас і оберігала,— відповіла Ягенка.

Правда, що оберігала, але, по совісті кажучи, пора вже й додому.

Поки Юранд живий, нам треба залишатися тут,— одказала дівчина.