Хрестоносці

Звичайно, і не раз,— відповів Мацько.

— То як ви гадаєте: чи не звалиться з коня при першій же сутичці хоч би й найдужчий рицар, у якого підрізані попруги й стремена?

Звісно, що звалиться!

Ну, от бачите: Орден і є такий рицар.

—Їй-богу! — вигукнув Збишко.—Мабуть, і в книжці луччого не вичитаєш!

А Мацько аж схвилювався і сказав трохи тремтячим голосом:

—Бог вам віддячить. На вашу голову, пане, зброяреві, певно, доводиться робити окремий шолом, бо готового на неї ніде не знайдеш.

XXXV

Мацько і Збишко збиралися виїхати з Мальборга негайно, але того дня, коли Зиндрам з Машковиць так підбадьорив їх, вони не виїхали, бо в Високому замку на честь послів і гостей був влаштований обід, а потім вечеря, куди як королівський рицар був запрошений Збишко, а разом з ним і Мацько. Обід відбувався в вузькому колі запрошених, в пишній головній трапезній з десятьма вікнами й радіальним склепінням, яке, в результаті незвичайного архітектурного задуму, трималося тільки на одній колоні. Крім королівських рицарів, з іноземців за столом були тільки граф швабський та граф бургундський, котрий хоч і був підданим багатих владарів, приїхав, однак, позичати від їх імені в Ордену гроші. З місцевих поруч з магістром сиділи чотири сановники, прозвані стовпами Ордену, — великий комтур, роздавач милостині, одежничий і підскарбій. П"ятий стовп, тобто маршалок, перебував у той час у поході проти Вітольда.

Незважаючи на те, що Орден виконував обітницю убогості, їли з золотого й срібного посуду, а запивали мальвазією, тому що магістр хотів засліпити блиском польських послів. Страв було дуже багато, і частували послів старанно, проте всі почували себе зв"язаними через те, що трудно було підтримувати розмову, а до того ж треба було зберігати серйозність. Натомість вечеря в величезній орденській трапезній (Convents Remter) була набагато веселіша, тому що на неї зібрався увесь конвент і всі ті гості, котрі не встигли ще вирушити з військом маршалка проти Вітольда. Веселощів не порушила жодна суперечка, жодна сварка. Правда, іноземні рицарі, знаючи, що їм колись доведеться зіткнутися з поляками, дивилися на них неприязно, але хрестоносці заздалегідь попередили їх і дуже просили поводитись спокійно, щоб в особі послів не образити короля й ціле королівство. Проте хрестоносці не могли обійтися без підступу навіть у цьому попередженні, наполягаючи на запальності поляків: «За кожне необережне слово вони одразу вирвуть бороду або штрикнуть ножем». І гості були потім здивовані добродушністю Повали з Тачева і Зиндрама з Машковиць, а догадливіші зміркували, що не звичаї польські брутальні, а язики хрестоносців злостиві й отруйні.

Декотрі гості, що звикли до витончених розваг при західних дворах, лишилися не дуже високої думки про смаки самих хрестоносців, бо оркестр на цій учті грав надто гучно, шпільмани співали непристойних пісень, блазні говорили грубіянські дотепи, ведмеді й босі дівки танцювали незграбно. А коли гості стали дивуватися з присутності в Високому замку жінок, виявилось, що ця заборона вже давно не виконується і що сам великий Вінріх Кніпроде свого часу танцював тут з прегарною Марією фон Альфлебен. Брати пояснювали, що жінки в замку не можуть лише проживати, але приходити до трапезної на учти їм дозволяється, і що минулого року дружина князя Вітольда, яка мешкала в оздобленій з королівською пишністю старій гарматні на Підзамчі, щодня приходила сюди грати в золоті шашки, які їй потім подарували.

Того вечора тут грали не тільки в шашки і шахи, а й у кості, і іграм була приділена більша увага, ніж розмові, яку глушили пісні та надто гучний оркестр. Проте серед загального гомону наставали хвилини тиші. Скориставшись одною з них, Зиндрам з Машковиць удав, ніби нічого не знає, і запитав великого магістра, чи люблять Орден його піддані на всій території. Конрад фон Юнгінген відповів:

—Хто любить хрест, той повинен любити й Орден. Відповідь сподобалась і орденським братам і гостям,

і вони почали його хвалити. А магістр, задоволений з цієї похвали, вів далі:

—Хто нам друг, тому під нашою владою добре, а хто недруг, на того маємо два способи.

—Які саме? — спитав польський рицар.

—Ваша честь, мабуть, не знає, що я з моїх покоїв ходжу в цю трапезну маленькими сходами в стіні, а поруч з тими сходами є така собі склеписта кімната. Якби ви потрапили до тієї кімнати, ви б узнали перший спосіб.

—Дійсно так! — загукали брати.

Пан з Машковиць догадався, що магістр говорить про «вежу, повну золота», якою вихвалялись хрестоносці. Подумавши трохи, він відповів:

— Колись давним-давно один німецький государ показав нашому послові, на ймення Скарбек, таку кімнату і сказав: «Я маю чим перемогти твого короля!» А Скарбек докинув туди ще свого коштовного персня і промовив: «Іди, золото, до золота, ми, поляки, більше любимо залізо...» І знаєте, ваша честь, що потім було? Потім був Гундсфельд...

—А що таке Гундсфельд? — разом запитало кільканадцять рицарів.