— Я хочу сказати, що зустрів з її боку виключне ставлення, і, як порядна людина, зобов’язаний зробити для неї все можливе. Що саме — я ще не знаю.
— Ти вважаєш, що зобов’язаний жити з нею? — запитав Роберт холодно.
— У всякому разі — не викидати її на вулицю, коли вона звикла жити зі мною, — відповів Лестер.
Роберт знову сів у крісло, немов примирившись з тим, що його заклик залишився без відповіді.
— Хіба ускладнення в родині — не досить поважна причина для того, щоб дружньо домовитися з нею й відпустити її?
— Не раніше, ніж я до кінця продумаю це питання.
— І ти навіть не обіцяєш мені покінчити з цим у найближчий час, щоб я, повернувшись, міг хоч трохи заспокоїти батьків?
— Я б з радістю полегшив їхнє горе, але правда залишається правдою, і в розмові з тобою я не вважаю за потрібне йти на хитрощі. Як я вже сказав, такі стосунки не можна обмірковувати, — це просто неприпустимо і по відношенню до мене й по відношенню до цієї жінки. Тут і зацікавлені сторони іноді не знають, що зробити, не кажучи вже про сторонніх. Я був би просто мерзотником, коли б дав тобі зараз слово вжити якихось певних заходів.
Роберт знову походив по кімнаті.
— Отже, ти вважаєш, що зараз нічого не можна зробити?
— Поки що нічого.
— Ну, тоді я, мабуть, піду. Більше нам начебто немає про що говорити.
— Може, ти поснідаєш зі мною? Я зараз вільний, поїхали б до мене в готель.
— Ні, дякую, — сказав Роберт. — Я, здається, встигну до поїзда в Цинциннаті, який іде о першій. У всякому разі, спробую.
Вони стояли один навпроти одного, Лестер — блідий і трохи брезклий, Роберт — смуглявий, прямий, підтягнутий, собі на умі, і було видно, як роки змінили і того й другого. Роберт усе життя діяв просто й рішуче, Лестера завжди брали сумніви. У Роберті втілились енергія і хватка ділка, у Лестері — самовпевненість удачливого багатія з певним скептичним поглядом на життя. Разом вони уявляли собою чудову картину, незалежно від того, які думки проходили зараз у їхній свідомості.
— Що ж, — сказав старший брат після паузи, — додати мені нічого. Я мав надію, що зумію прищепити тобі наш погляд, але ти, звичайно, стоїш на своєму. Якщо ти сам не розумієш, що робити, мені тебе не навчити. Одно скажу — на мою думку, ти дієш нерозсудливо.
Лестер слухав мовчки, і на обличчі в нього відбивалась уперта рішучість.
Роберт взяв капелюх, і вони разом попрямували до дверей.
— Я постараюся змалювати їм справу в найкращому освітленні, — сказав Роберт і вийшов.
Розділ XXXIV