— Я могла б бути щаслива навіть в убогій халупі з однією людиною, яку я колись знала в Цинциннаті, — сказала вона одного разу своїй титулованій приятельці, уродженій американці. — Це була велика людина, людина ясного розуму й чистої душі. Коли б він освідчивсь мені, я б вийшла за нього, хоч би мені довелося самій заробляти гроші.
— А він був дуже бідний? — запитала приятелька.
— Зовсім ні. Він був досить багатий. Але для мене це не відігравало ніякої ролі. Мені потрібний був він сам.
— Згодом це все ж відіграло б певну роль.
— Ну, не скажіть, — заперечила м-с Джералд. — Я ж знаю, я ждала його багато років.
Лестер зберіг про колишню Летті Пейс найприємніші згадки. Колись вона йому дуже подобалась. Чому він не одружився з нею? Багато разів він запитував себе про це. Вона була б для нього найкращою дружиною, батько схвалив би цей шлюб, всі були б задоволені. А він зволікав і зволікав, потім з’явилася Дженні, а там він перестав думати про Летті. Тепер вони знову зустрілися після шестирічної перерви. Він знав, що вона вийшла заміж. До неї дійшли невиразні чутки про його зв’язок і про те, що нарешті він одружився із своєю коханкою і живе на Північній околиці. Про його фінансове скрутне становище вона нічого не знала. Вперше вони зустрілися червневого вечора у готелі «Карлтон». Вікна були розчинені, в ароматі квітів, що лився з саду, була радість нового життя, яка охоплює весь світ з поверненням весни. У першу хвилину Летті розгубилась, у неї перехопило дух. Але вона швидко опанувала себе й невимушено простягла руку.
— Боже мій, та це Лестер Кейн! — вигукнула вона. — Ну, здрастуйте, як я рада вас бачити! А це місіс Кейн? Щаслива з вами познайомитись. Так приємно зустріти старого друга, немов молодість повернулася. Ви мені пробачте, місіс Кейн, але я, справді ж, страшенно рада бачити вашого чоловіка. Навіть соромно сказати, скільки років ми з вами не бачились, Лестер! Я, як згадаю, відчуваю себе зовсім старою. Ні, ви подумайте, більш як шість років минуло! Я за цей час і заміж вийшла, і дочка в мене народилася, і бідний містер Джералд помер, і, господи, чого тільки не трапилось!
— Дивлячись на вас, цього не скажеш, — відповів Лестер з посмішкою.
Він зрадів цій зустрічі, — колись вони були добрими друзями. Він і зараз їй подобався, — це зразу було помітно, та й вона йому подобалась.
Дженні привітно посміхалася, дивлячись на стару приятельку Лестера. Ця жінка з чудовими оголеними руками, в сукні блідо-рожевого шовку з розкішним треном з мережива і червоною трояндою біля пояса здавалася їй зразком довершеності. Вона, так само як і Лестер, любила дивитися на вродливих жінок, часом сама показувала йому на них і ласкаво піддражнювала його, кажучи про їхні чари.
— Ти б пішов познайомився з нею, Лестер, а то сидиш весь час зі мною, — говорила вона, помітивши особливо цікаву або ефектну жінку.
— Нічого, мені й тут добре, — жартував він, дивлячись їй у вічі, або зітхав: — Роки мої не ті, а то б я почав за нею упадати.
— Біжи, біжи, — під’юджувала вона. — Я тебе почекаю.
— А що б ти сказала, якби я й справді побіг?
— Нічого б не сказала. Може, ти повернувся б до мене.
— І тобі однаково?
— Ти чудово знаєш, що не однаково. Але перешкоджати тобі я б не стала. Я зовсім не вважаю, що повинна бути для тебе єдиною жінкою, якщо тільки ти сам цього не хочеш.
— Звідки в тебе такі думки, Дженні? — запитав він одного разу, вражений широтою її поглядів.
— Далебі, не знаю. А що?
— В них стільки терпимості й милосердя. Не багато хто погодилися б з тобою.