— На мою думку, Лестер, не можна бути егоїстом. Я сама не знаю, чому мені так здається. Деякі жінки думають інакше, але якщо чоловік і жінка не хочуть жити разом, навіщо примушувати одному одного, — ти зі мною не згоден? І навіть якщо чоловік піде ненадовго, а потім все-таки повернеться, — це не так уже страшно.
Лестер посміхнувся; але він не міг не поважати її за такі людяні почуття.
Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.
— Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу, — сказала вона з посмішкою. — Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.
Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав’язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.
— Тепер, коли ви одружені й неприступні, — сказала вона сміливо, — я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені, — але цього так і не сталося.
— Може, я не насмілився, — сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.
Йому здавалося, що вона стала ще кращою, — сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.
— Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.
— Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати.
— Так чи інакше, я віддаю належне вашому смакові. Вона чарівна.
— В Дженні багато гарного, — зауважив він просто.
— Ви щасливі?
— Більш чи менш. Ні, звичайно, щасливий, скільки це можливо для людини, якщо вона живе з відкритими очима. А в мене, ви знаєте, не багато ілюзій.
— Ви хочете сказати — ніяких?
— Мабуть, що й ніяких, Летті. Іноді я про це жалкую. З ілюзіями легше живеться.
— Я вас розумію. Я взагалі вважаю, що моє життя не вдалося, хоч грошей у мене майже стільки, скільки було в Креза, може, трошечки менше.
— Боже мій! І це говорите ви — з вашою красою, талантами, багатством?
— Навіщо вони мені? Їздити по світу, вести пусті розмови, віднаджувати ідіотів, які зазіхають на мої долари? Ах, як це буває важко й нудно!
Летті глянула на Лестера. Дженні не завадила колишньому почуттю прокинутись в її серці. Чому Лестер дістався не їй? Їм добре разом, неначе вони давно одружені або тільки що освідчилися одно одному. Яке право мала Дженні взяти його собі? Очі Летті говорили ясніше слів. Лестер сумно посміхнувся.