— Ні, вона не любить танців. У всякому разі, не захоплюється ними. Мабуть, частково в цьому винен і я. Останнім часом я чомусь забув, що цим можна займатися.
Він подумав, що останнього часу взагалі перестав бувати в товаристві. Його зв’язок був для цього нездоланною перепоною.
— Давайте потанцюємо сьогодні ввечері. Ваша дружина не заперечуватиме проти цього? Зал тут чудовий. Я вранці заглянула туди.
— Побачимо, — відповів Лестер. — Я, напевно, все забув. У моєму віці мені буде нелегко почати знову.
— Ну, що це ви, Лестер, — заперечила вона. — Виходить, що й мені вже не можна танцювати? Не будьте таким статечним. Вас послухати, то ви зовсім старий.
— Я й є старий, якщо зважити на життєвий досвід.
— Що ж, це ще цікавіше, — кокетуючи, промовила м-с Джералд.
Розділ XLVI
Того вечора, коли у бальному залі величезного готелю, що виходив у пальмову алею саду, вже грав оркестр, м-с Джералд розшукала Лестера на одній з веранд. Дженні сиділа поруч з ним в білій атласній сукні й білих туфельках, з короною пишного волосся над чистим чолом. Лестер палив сигару й розмірковував про долю Єгипту, про покоління людей, що зміняли одно одне, людей, змучених надмірною працею, про вузьку смугу землі вздовж берегів Нілу, яка харчує ці покоління, про надзвичайне життя тропіків і про цей готель з його сучасними вигодами й ошатною юрбою туристів, що виник у старій, стомленій, виснаженій країні. Вранці вони з Дженні їздили оглядати піраміди. Вони проїхали на трамваї до підніжжя сфінкса. Вони бачили вузькі провулки, сповнені змішаних запахів і яскравих фарб, що аж кишіли обірваними, напівголими, химерно одягненими чоловіками і хлопчаками.
— Надзвичайно важко в цьому розібратися, — сказала Дженні. — Вони такі брудні, страшні. Дивитися на них цікаво, але вони всі зливаються в один клубок, наче черва.
Лестер посміхнувся.
— Ти частково маєш рацію. Але причина цього клімат. Спека. Тропіки. Це звичайно розслаблює, породжує хтивість. Люди не винні.
— Ну, звичайно, я їх і не виню. Просто вони дивні.
Зараз Лестер згадав цю розмову, дивлячись на пальми, залиті яскравим, чарівним місячним сяйвом.
— Нарешті я розшукала вас! — вигукнула м-с Джералд. — На обід я все-таки спізнилася. Ми дуже затримались на екскурсії. Я умовила вашого чоловіка потанцювати зі мною, місіс Кейн, — говорила далі вона з посмішкою.
Її, так само як і Лестера з Дженні, розніжила тепла південна ніч. Повітря було напоєне гострим ароматом садів та гаїв; чути було тихий передзвін дзвоників і дивні вигуки: «Айя! Уш! Уш!» — це десь далеко вузькими вулицями гнали верблюдів.
— От і добре, — привітно відповіла Дженні. — Нехай потанцює. Я б і сама з охотою, та не вмію.
— Тобі треба зараз же взяти кілька уроків, — жваво озвався Лестер. — І я буду з тобою танцювати. Звичайно, я став важкуватий, але що-небудь та вийде.
— Ну, мені не так-то вже й хочеться танцювати, — посміхнулася Дженні. — Але ви йдіть, а я скоро піду до себе наверх.
— А може, ти посидиш у залі? — сказав Лестер встаючи. — Я ж зроблю один-два тури, не більше, а потім ми подивилися б на інших.