— Ні. Я краще побуду тут. Тут так гарно. А ти йди. Заберіть його, місіс Джералд.
Лестер та Летті пішли. Це була напрочуд ефектна пара. Темно-лілова сукня м-с Джералд, усипана чорними блискітками, відтіняла білизну відкритих рук і шиї; в її темному волоссі сяяв величезний брильянт. Повні, рум’яні губи, складаючись у привабливу посмішку, відкривали смужку рівних білих зубів. Лестер у фраку, який підкреслював його міцну, ставну постать, виглядав поважно й благородно.
«От з ким йому слід було одружитися», подумала Дженні, коли він зник у дверях готелю; і вона стала перебирати в пам’яті своє життя. Іноді їй здавалося, що все її минуле було сном, іноді ж вона думала, що сон триває й досі. Звуки життя долітали до неї, невиразні, як звуки цієї ночі. Вона чула лише найголосніші крики, бачила лише найзагальніші риси, а за ними, ніби уві сні, пливли, змінюючи одна одну, невиразні тіні. Чому до неї так вабило чоловіків? Чому Лестер так наполегливо домагався її? Чи могла вона свого часу встояти проти нього? Вона згадала, як жила в Колумбусі, як ходила збирати вугілля. А зараз вона в Єгипті, в цьому величезному готелі, до її послуг розкішний номер з кількох кімнат, і Лестер, як і раніше, її любить. Скільки він витерпів через неї! Чому? Хіба вона така незвичайна жінка? Колись Брендер твердив це. І Лестер говорив їй те ж саме. І все ж Дженні смиренно відчувала, що вона тут не на місці, немов в руках у неї — пригорщі дорогоцінного каміння, яке не належить їй. До неї часто поверталося відчуття, якого вона зазнала під час першої поїздки з Лестером до Нью-Йорка, — начебто це казкове життя — недовговічне. Доля підстерігає її. Щось трапиться, і знову вона опиниться там, де й була — в глухому провулку, в убогому будиночку, в старій поношеній сукні.
Потім думки її полинули до Чикаго, вона згадала знайомих Лестера, і їй стало зрозуміло, що саме так і буде, її не приймуть у товаристві, навіть якщо він з нею одружиться. Зараз вона розуміла й причину цього. Дивлячись на чарівне, веселе обличчя жінки, з якою щойно пішов Лестер, вона читала думку: «Ти, можливо, й дуже мила, але ти — не його кола». І зараз, танцюючи з ним, м-с Джералд, мабуть, думає, що сама була б для нього куди більше підхожою дружиною. Йому потрібна жінка, яка виросла в однаковому з ним середовищі. Від Дженні він не міг і чекати знання всіх дрібниць, до яких звик з дитинства, і правильної їх оцінки. Тепер вона багато що розуміла. Вона швидко навчилася розбиратися в тонкощах обстановки, туалетів, манер, світських звичаїв, але це було в неї набуте, а не природжене.
Якщо вона піде від Лестера, він повернеться до свого колишнього світу, до світу, де панує гарна, розумна, бездоганно вихована жінка, яка зараз кружляє з ним у вальсі. На очі у Дженні набігли сльози; їй раптом захотілося померти. Справді ж, так було б краще.
Тимчасом Лестер танцював з м-с Джералд, а в перервах між танцями розмовляв з нею про знайомі місця й людей. Він дивився на Летті й дивувався її молодості й красі. Не така тоненька, як у юності, вона й зараз була струнка й велична, мов Діана. В її випещеному тілі відчувалася сила, чорні очі світилися вологим блиском.
— Слово честі, Летті, — не стримався він, — ви стали ще кращою. Ви напрочуд гарні. Ви все молодієте.
— Вам справді так здається? — посміхнулась вона, скинувши на нього очі.
— Ви чудово знаєте, що інакше я б цього не сказав. Пусті компліменти — це на мене не схоже.
— Ой, Лестер, ведмедю ви такий, з вами вже й поманірнічати не можна? Хіба ви не знаєте, що жінки люблять пити лестощі краплями, а не ковтати одним духом?
— Про що це ви? — спитав він. — Що я такого сказав?
— Нічого. Просто ви — ведмідь. Великий хлопчик, безпосередній і упертий. Але все це дурниці. Ви мені подобаєтесь. Цього вам досить.
— Цілком, — сказав він.
Музика замовкла, вони вийшли в сад. Лестер ніжно стиснув їй руку. Він не міг стриматися, у нього було таке почуття, немов ця жінка належить йому. А вона з усіх сил намагалася навіяти йому це. Сидячи з ним у саду, дивлячись на розвішані між деревами ліхтарики, вона думала: коли б він був вільний і покликав би її, вона пішла б за ним. Вона, мабуть, пішла б за ним і так, та тільки він, мабуть, не захоче. Він такий пуританин, так дбає про пристойність. Бувши не таким, як інші знайомі їй мужчини, він ніколи не зробить негідного вчинку. Ніколи.
Нарешті Лестер встав і почав прощатися. Вранці вони з Дженні їдуть далі, вгору по Нілу, до Карнака й Фів і до храмів острова Філе, які виростають з води. Вставати доведеться рано-вранці, отже час спочивати.
— А коли ви збираєтесь до Штатів? — запитала засмучена м-с Джералд.
— У вересні.
— Ви вже замовили квитки?
— Так, ми відпливаємо дев’ятого з Гамбурга, пароплавом «Фульда».
— Я, можливо, також восени поїду додому, — засміялася Летті. — Не дивуйтесь, якщо ми зустрінемось на пароплаві. Я ще, правда, нічого не вирішила.