Брейсбрідж зрозумів, що Лестер вражений у саме серце.
— До побачення, дорогий, мені пора, — сказав він. — Коли будеш у Клівленді, заглядай до нас. Ми з дружиною тебе любимо, ти це знаєш.
— Знаю, — сказав Лестер. — До побачення.
Він побрів до курильні. Після того, про що він дізнався, його нова вигадка втратила для нього всякий інтерес. Добрий він буде в ролі хазяїна занедбаної фабрики, коли його брат — президент каретного тресту! Та Роберт через рік зробить так, що він піде з торбою. Колись він сам мріяв про таку асоціацію. Він мріяв, а Роберт взяв та й створив її.
Одна справа зносити удари долі, які так часто звалюються на обдарованих людей, коли ти молодий, сміливий, сповнений войовничого духу. І зовсім інша справа, коли молодість уже позаду, коли основні твої достатки вислизають у тебе з рук, а нові шляхи до багатства й успіху закриваються перед тобою один за одним. Одверте небажання «товариства» визнати Дженні, створений навколо неї газетний галас, незгода з батьком і його смерть, втрата майна, розрив з батьківським підприємством, поведінка Роберта, нарешті новий трест — все це збивало з пантелику, пригнічувало Лестера. Він старався і взнаки не давати, й досі в нього це начебто виходило, але тепер він раптом відчув, що всьому є край. Додому він повернувся чорніший від хмари. Дженні одразу це помітила, вірніше, вона цього чекала. Цілий вечір, поки його не було вдома, її гнітив якийсь невиразний сум. І ось він повернувся, і вона зрозуміла — у нього серйозні неприємності. Першим бажанням її було запитати: «Що трапилось, Лестер?», але вона стрималась і мудро вирішила, що він, якщо захоче, сам їй про це розкаже. Вона удала, наче нічого не помітила, і намагалася розважити його лагідно й не докучливо.
— Веста сьогодні дуже задоволена собою, — почала вона. — Принесла зі школи відмінні оцінки.
— Це добре, — відповів він похмуро.
— І танцювати вона почала дуже гарно. Саме перед тим, як ти прийшов, вона показувала мені нові танці, які щойно вивчила. Це так чудово — ти просто уявити собі не можеш.
— Дуже радий чути, — пробурмотів він. — Я ж говорив, що їй варто вчитися. І час, мабуть, перевести її до іншої школи, кращої.
— А тато все сердиться, навіть смішно. Вона його дражнити наважується, пустуха така. Сьогодні все пропонувала навчити його танцювати. Коли б він так не любив її, то нам’яв би їй вуха.
— Можу собі уявити! — посміхнувся Лестер. — Наш дід танцює. Ну й картина!
— Він бурчить, лютує, а їй хоч би що.
— Молодець дівчинка, — сказав Лестер.
Він щиро любив Весту і все більше цікавився нею.
Дженні говорила далі, і їй удалося трохи розвіяти похмурий настрій Лестера. А коли прийшов час лягати спати, він сам заговорив, нарешті, про свої турботи.
— Поки ми були за кордоном, Роберт тут зробив непогану фінансову комбінацію.
— А що таке? — насторожилася Дженні.
— Утворив каретний трест, не більше й не менше. Тепер його трест вбере в себе все, що є в країні скільки-небудь значного в цій галузі. Брейсбрідж мені розказав, що Роберта обрано президентом і що в них мало не вісім мільйонів капіталу.
— Та що ти! — вигукнула Дженні. — Тоді тобі, можливо, не варто вступати до нової компанії, про яку ти говорив.
— Так, зараз це було б безглуздо. Можливо, пізніше, не знаю. Поки що треба почекати, подивитись, що вийде з цього нового тресту. Мало який курс він може взяти?