— Так, — сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути. — Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона — старша дочка.
До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:
— Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.
— Прошу, — люб’язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.
— Так от, місіс Герхардт, — сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці, — я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.
Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.
— Добре, — боязко, з подякою відповіла вона.
Вони поговорили ще трохи, і сенатор встав.
— Перекажіть вашому чоловікові, нехай зайде в понеділок до мене в готель. Я дещо зроблю, щоб допомогти йому.
— Дякую вам, — зніяковіло промовила м-с Герхардт.
— А зараз мені час, — додав Брендер. — То не забудьте сказати чоловікові, щоб він прийшов.
— О, звичайно, він прийде!
Брендер одягнув рукавичку на ліву руку і простягнув праву Дженні.
— Ось найкращий ваш скарб, місіс Герхардт, — сказав він. — І я маю намір відібрати його у вас.
— Ну вже й не знаю, як я без неї обійдусь, — відповіла мати.
— Отже, бувайте здорові, — сказав сенатор, потискуючи руку м-с Герхардт і прямуючи до дверей.
Він кивнув на прощання і вийшов, а з півдюжини сусідів, що бачили, як він заходив до будинку, проводжали його з-за віконниць і завісок цікавими поглядами.
«Хто б то міг бути?» — це питання цікавило всіх.
— Подивись, що він дав мені, — сказала дочці простодушна мати, як тільки за гостем зачинилися двері.
Це був папірець у десять доларів. Прощаючись, Брендер непомітно вклав його в руку м-с Герхардт.