— З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам зовсім не подобаюсь.
— Ні, подобаєтесь, — серйозно відповіла вона. — Ви такий хороший.
По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.
— Так, — сказав він і, м’яко притягнувши до себе дівчину, поцілував її в щоку.
Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.
Це було щось нове в їхніх стосунках. Відстань між Дженні й державним діячем раптом зникла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Він одразу ж видався їй молодшим. Він ставиться до неї як до жінки, він закоханий у неї. Вона не знала, що їй робити, як поводитись.
— Я налякав вас? — сказав він.
Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:
— Так, налякали.
— Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь.
Подумавши з хвилину, Дженні сказала:
— Мені треба йти.
— Ну от, — жалібно відказав Брендер, — невже ви через це втікаєте?
— Ні, — відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна, — але мені пора. Вдома будуть турбуватись.
— А ви не сердитесь на мене?
— Ні, — сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.
Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.
— Як би там не було, ви тепер моя, — сказав сенатор встаючи. — Віднині я дбатиму про вас.
Дженні було приємно це чути. «Йому впору робити чудеса, — подумала вона, — він справжній чарівник». Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища, — а для нього це було гірким докором.
«Вона не повинна розносити білизну», подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.